Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Не треба про це говорити, — перериває його Альберт.

Ми продовжуємо наш шлях. Захід сонця блідне, насуваються сутінки. Яскравіше світить місяць. Нічний вітер піднімається з полів, і у вікнах будинків спалахують перші вогні. Ми підходимо до міста.

Ґеорґ Рає за всю дорогу не сказав ні слова. Тільки коли ми зупинилися і стали прощатися, він немов прокинувся:

— Ви чули, чого він хоче? Під Флері — назад під Флері.

Додому мені ще не хочеться. І Альберту теж. Ми повільно

бредемо вздовж валу. Унизу шумить річка. Біля млина ми зупиняємося і перехиляємося через перила мосту.

— Як дивно, Ернсте, що у нас тепер ніколи не з’являється бажання побути на самоті, правда? — говорить Альберт.

— Так, — погоджуюся я. — Не знаєш, куди подіти себе.

Він киває:

— Саме так. Але, зрештою, треба ж себе кудись подіти.

— Якби в нас була вже якась професія! — кажу я.

Він зневажливо відмахується:

— Це нічого не дасть. Жива людина потрібна, Ернсте. — І, відвернувшись, тихо додає: — Близька людина, розумієш?

— Ох, людина! — заперечую я. — Це найбільш ненадійна штука на світі. Ми надивилися, як легко відправити людину на той світ. Доведеться тобі завести десяток чи й більше друзів, щоб хоч хто-небудь уцілів, коли кулі почнуть їх косити.

Альберт уважно дивиться на силует церкви:

— Я не те хочу сказати. Я говорю про людину, яка цілком належить тобі. Іноді мені здається, що це має бути жінка.

— О Господи! — вигукую я, згадуючи Бетке.

— Дурень! — розлючено каже він раптом. — У житті абсолютно необхідно мати якусь опору, невже ти цього не розумієш? Я хочу, щоб мене хтось кохав, і тоді я буду опорою для тієї людини, а вона — для мене. А по-іншому хоч у петлю лізь! — Він здригається і відвертається.

— Але послухай, Альберте, — тихо кажу я, — а нас тобі хіба не достатньо?

— Так, так, але це зовсім інше. — І, помовчавши, шепоче: — Треба мати дітей, дітей, які ні про що не знають.

Мені не зовсім ясно, що він хоче сказати. Але я не розпитую більше.

Ми уявляли собі все інакше. Ми думали, потужним акордом почнеться інтенсивне і яскраве існування, сповнене радості вдруге здобутого життя, — так ми збиралися почати. Але дні й тижні прослизали якось повз нас, проходили в якихось другорядних, поверхневих справах, а озирнешся — і виявляється, що насправді нічого не зроблено. Війна привчила нас діяти майже не роздумуючи, бо кожна хвилина зволікання могла закінчитися смертю. Тому мирне життя здається нам неймовірно повільним. Ми кидаємося в нього з головою, але поки воно відгукнеться і зазвучить, ми вже перегоріли й відвернулися в інший бік. Занадто довго смерть була нашим незмінним супутником; вона була сильним гравцем, і щомиті на карту робилася найвища ставка. Це виробило в нас якусь напруженість, гарячковість, навчило жити лише теперішнім, однією миттю, і тепер ми почуваємося спустошеними, а все довкола видається нам чимось не тим. І ця порожнеча породжує тривогу: ми відчуваємо, що нас не розуміють і що навіть кохання не може нам допомогти. Між солдатами й несолдатами пролягла прірва, яку неможливо подолати. Допомогти собі можемо лише ми самі.

У наші неспокійні дні нерідко вривається дивний гуркіт, наче віддалений грім гармат, наче глухий заклик звідкись із-за обрію, заклик, який ми не вміємо розгадати, якого ми не хочемо чути, від якого ми відвертаємося, немов боячись пропустити щось, що тікає від нас. Занадто багато ми втратили, а дехто з нас втратив і саме життя.

У барлозі Карла Брьоґера все перевернуте догори дном. Книжкові полиці порожні. Книги цілими пачками розкидані довкола — на столах і на підлозі.

Колись Карл був справжнім бібліоманом. Він збирав книги так, як ми збирали метеликів або поштові марки. Особливо любив Айхендорфа. У Карла є три різних видання його творів. Багато з віршів Айхендорфа він знає напам’ять. А зараз він збирається розпродати всю свою бібліотеку й на виручений капітал відкрити торгівлю горілкою. Він стверджує, що на такій справі можна тепер добре заробити. Досі Карл був тільки агентом у Леддергозе, а зараз хоче торгувати самостійно.

Перегортаю перший том одного з видань Айхендорфа в м’якій палітурці синього кольору. Вечірня зоря, ліси і мрії. Літні ночі, сум, ностальгія. Які були часи!

Віллі тримає в руках другий том. Він задумливо розглядає його.

— Запропонуй купити це якомусь шевцю, — радить він Карлу.

— Чому? — посміхаючись, запитує Людвіґ.