Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Ідемо далі. Дубовий гайок і великий двір. Ми пробираємося до самої кухні. Посередині кухні — плита новітньої конструкції, якої вистачило б на цілий готель. Праворуч — піаніно й ліворуч — піаніно. Навпроти плити стоїть чудова книжкова шафа: тесані дерев’яні підпорки, книги в розкішних палітурках із позолоченими корінцями. Перед шафою старий простий стіл і дерев’яні табуретки. Усе це виглядає комічно, особливо два піаніно.

З’являється господиня:

— Нитки є? Тільки справжні.

— Нитки? Ні.

— А шовк? Або шовкові панчохи?

Я дивлюся на її товсті литки. Ми зауважуємо: вона не хоче продавати, вона хоче міняти продукти.

— Шовку в нас немає, але ми добре заплатимо.

Вона відмовляється:

— Що ваші гроші! Брудні папірці. З кожним днем коштують дедалі менше.

Вона відвертається від нас і пливе геть. На яскраво-червоній шовковій блузі не вистачає ззаду двох ґудзиків.

— Чи не можна у вас хоч води напитися? — кричить їй навздогін Альберт.

Вона повертається і сердито ставить перед нами глечик із водою.

— Ну, мерщій! Не маю часу стояти тут із вами, — бурчить вона. — Ішли б краще працювати, ніж забирати в людей час.

Альберт бере глечик і жбурляє на підлогу. Він задихається від люті, але не може вимовити ні звуку. Зате я можу.

— Рак тобі в печінку, стара карга! — кричу я.

У відповідь вона розвертається до нас обличчям і як крикне з усієї сили з таким звуком, ніби ціла ковальська майстерня на повному ходу. Ми тікаємо. Таке навіть найміцніший чоловік не витримає.

Продовжуємо наш шлях. Дорогою нам трапляються цілі партії мішечників. Як зголоднілі оси навколо солодкого пирога, кружляють вони селом. Дивлячись на них, ми починаємо розуміти, чому селяни дратуються і зустрічають нас так грубо. Але ми продовжуємо йти далі: з одного двору нас проганяють, а в іншому нам дещо перепадає; раз інші мішечники лають нас, раз — ми їх.

Надвечір вся наша компанія сходиться у шинку. Здобич невелика. Кілька фунтів картоплі, трохи борошна, кілька яєць, яблука, капуста й трохи м’яса. Віллі приходить останнім. Він увесь спітнів. Під пахвою у нього половина свинячої голови, з усіх кишень стирчать згортки. Правда, на ньому немає шинелі. Він обміняв її, бо вдома у нього є ще одна, отримана у Карла, а крім того, вирішив Віллі, весна рано чи пізно таки настане.

До відходу поїзда залишається дві години. Вони приносять нам щастя. У залі стоїть піаніно. Я сідаю за нього і, не шкодуючи педалей, щосили граю «Молитву Діви». З’являється шинкарка. Деякий час вона мовчки слухає, потім, підморгуючи, викликає мене в коридор. Я непомітно виходжу. Вона розповідає мені, що дуже любить музику, але, на жаль, тут рідко хтось грає. Чи не хочу я приїжджати сюди частіше, запитує вона. При цьому вона дає мені півфунта масла, обіцяючи й надалі постачати продуктами. Я, звичайно, погоджуюся і зобов’язуюсь під час кожного приїзду грати по дві години. На прощання виконую два останні номери свого репертуару: «Самотній курган» і «Замок на Рейні».

І ось ми вирушаємо на вокзал. Дорогою зустрічаємо безліч мішечників. Вони їдуть тим же поїздом, що й ми. Усі бояться жандармів. Збирається великий загін; до приходу поїзда всі ховаються подалі від платформи, в темному закутку. Так безпечніше.

Але нам не щастить. Несподівано біля нас зупиняються два жандарми. Вони безшумно під’їхали ззаду на велосипедах.

— Стій! Нікому не розходитися!

Страшне хвилювання у натовпі. Прохання і благання:

— Відпустіть нас! Ми запізнимося на поїзд!

— Поїзд буде тільки за чверть години, — незворушно оголошує товстіший жандарм. — Усі підходьте сюди!

Жандарми показують на ліхтар, під яким їм буде краще видно. Один із них стежить, щоб ніхто не втік, другий перевіряє мішечників. А майже всі мішечники — це жінки, діти й люди похилого віку; більшість стоїть мовчки та покірно: вони звикли до такого ставлення, та ніхто, по суті, і не сподівається по-справжньому, що вдасться хоч раз безперешкодно довезти півфунта масла додому. Я розглядаю жандармів. Вони стоять із усвідомленням власної гідності, пихаті, червонопикі, в зелених мундирах, з шашками й кобурами, — точно такі ж, як їхні побратими на фронті. Влада, думаю я, — завжди одне й те саме — одного грама її досить, щоб зробити людину черствою.

В однієї жінки жандарми відбирають декілька яєць. Коли вона, крадучись, уже відходить геть, її кличе товстий жандарм.

— Стій! А тут що? — він показує на спідницю. — Викладай!

Жінка остовпіла, її ноги підкосилися.