Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Ніхто з присутніх не сумнівається, що перед ними невідомий досі майстер показує своє мистецтво надфокстроту. Віллі зрозумів, у чому полягає успіх, і використав свій шанс. Перемога його настільки переконлива, що після нього довго нікому не присуджують нагород, і лише через деякий час хтось отримує другий приз. З тріумфом підносить нам Віллі свою пляшку горілки. Перемога, щоправда, нелегко йому далася: він так спітнів, що сорочка й жилет почорніли, а фрак, мабуть, посвітлішав.

Конкурс закінчився, але танці тривають. Ми сидимо біля свого столика, розпиваючи приз Віллі. У нашій компанії не вистачає тільки Альберта, його неможливо відірвати від білявки.

Віллі штовхає мене в бік:

— Дивись, он Адель.

— Де? — пожвавлююся я.

Великим пальцем Віллі показує на середину залу, там, де найбільша штовханина. Так, це Адель. Вона танцює вальс із якимось довготелесим брюнетом.

— Давно вона тут? — мене цікавить, чи бачила вона наш тріумф.

— Хвилин п’ять тому прийшла, — відповідає Віллі.

— З цим здорованем?

— З цим здорованем.

Танцюючи, Адель злегка відкидає голову назад. Одну руку вона поклала на плече своєму брюнетові. Коли я дивлюся на неї в профіль, мені перехоплює подих: так вона схожа у світлі ламп на образ із моїх спогадів про ті далекі вечори. Але якщо придивитися до неї зблизька, видно, що вона погладшала, а коли сміється, обличчя у неї зовсім чуже.

Я відпиваю великий ковток із пляшки Віллі. Цієї миті повз мене проходить у вальсі худенька швачка. Вона тендітніша та граційніша, ніж Адель. Тоді, на вулиці, в тумані, я цього не помітив, але Адель стала справжньою жінкою, з повними грудьми й міцними ногами. Я не можу згадати, чи була вона й раніше такою; мабуть, я не звертав на це уваги.

— Налилося яблучко, правда? — наче вгадавши мої думки, каже Віллі.

— Замовкни! — огризнувся я.

Вальс закінчився. Адель сперлася на одвірок. Я прямую до неї. Вона вітається зі мною кивком голови, продовжуючи сміятись і базікати зі своїм брюнетом.

Я зупиняюсь і дивлюся на неї. Серце б’ється, як перед якимось важливим рішенням.

— Чому ти так дивишся на мене? — питає вона.

— Просто так, — кажу я. — Потанцюємо?

— Цей танець — ні, а наступний — будь ласка, — відповідає вона й виходить зі своїм супутником у коло танцюючих.

Я чекаю, поки вона звільниться, і ми танцюємо з нею бостон. Я дуже стараюся, і вона посмішкою висловлює своє схвалення.

— Це ти на фронті навчився так добре танцювати?

— Там такого не навчишся, — кажу я. — А знаєш, ми щойно отримали нагороду.

Вона уважно подивилася на мене:

— Шкода. Ми могли би виграти конкурс удвох із тобою. А яка нагорода?

— Яйця чайки, шість штук, і медаль, — відповідаю я. Мені раптом стає гаряче. Скрипки грають так тихо, що чути човгання ніг по паркету. — Зараз ось ми з тобою тут танцюємо, а пам’ятаєш, як вечорами ми бігали одне за одним після гімнастики?

Вона киває:

— Ми тоді були ще зовсім дітьми. Ернсте, подивись на ту дівчину в червоному. Бачиш? Ці блузки з напуском зараз останній крик моди. Шикарно, правда?

Мелодія переходить від скрипок до віолончелі. Густі золотисті звуки ллються і тремтять, як стримувані ридання.

— Коли я вперше заговорив із тобою, ми якраз наздоганяли одне одного. Це було в червні, на міському валу, я пам’ятаю, як зараз.

Адель махає комусь рукою, потім повертається до мене:

— Так, які ми були дурні! А ти танцюєш танго? Цей брюнет чудово танцює танго.

Я не відповідаю. Оркестр замовк.

— Хочеш сісти за наш столик?

Вона кидає туди погляд:

— А хто цей стрункий юнак у лакових чоботях?

— Карл Брьоґер, — кажу я.

Вона підсідає до нас. Віллі подає їй склянку й при цьому жартує. Вона сміється і поглядає на Карла. Часом погляд її ковзає по його супутниці. Це і є та сама дівчина в модній блузці. Я з подивом дивлюся на Адель: як вона змінилася! Можливо, і тут спогади підводять мене? Можливо, вони так сильно розрослися, що заступили собою дійсність? За нашим столиком сидить чужа й занадто балакуча дівчина. Але чи не ховається під цією зовнішністю інша істота, яку я знаю краще? Чи може людина так змінитися лише від того, що вона стала старшою? Можливо, справді винен час, думаю я. Відтоді минуло більше трьох років; їй було шістнадцять, коли ми розлучилися, вона була дитиною, тепер їй — дев'ятнадцять, і вона доросла жінка. І раптом мене охоплює невимовний сум через те, що несе з собою час; час тече й тече, час змінюється, а коли озираєшся, від минулого нічого вже не залишилося. Так, прощатися завжди важко, але повертатися іноді ще важче.