Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Але це було б іще стерпно. Погано те, що й тон розмов став зовсім іншим. У всьому винне цивільне вбрання. Люди, які раніше не наважувались пискнути, розмовляють тепер начальницьким басом. Убрані в дорогі костюми звикли говорити зверхнім тоном, а бідніші відразу притихли. Викладач гімназії, який на фронті був поганеньким унтер-офіцером, зі зверхнім виглядом питає у Людвіґа й Карла, як у них справи з випускним іспитом. Людвіґу слід було б вилити йому за це його ж кухоль пива за комір. На щастя, Карл говорить щось доволі зневажливе щодо іспитів і освіти взагалі, звеличуючи зате комерцію й торгівлю.

Я відчуваю, що зараз захворію від усієї цієї балаканини. Краще б ми зовсім не зустрічалися: зберегли б принаймні добрі спогади. Даремно я намагаюся уявити собі, що ці люди знову вбрані в брудні, зашкарублі шинелі, а ресторан Конерсманна — це трактир у прифронтовій смузі. Мені це не вдається. Факти сильніші. Відчуженість перемагає. Усе, що пов’язувало нас, втратило силу, розпалося на дрібні індивідуальні інтереси. Часом наче промайне щось із минулого, коли всі ми були вбрані в однаковий одяг, але промайне вже нечітко, розмито. Ось пе-реді мною мої бойові товариші, але вони вже й не товариші мені насправді, і від цього так сумно. Війна зруйнувала все, але в солдатську дружбу ми вірили. А тепер бачимо: чого не зробила смерть, те довершує життя, — воно розлучає нас.

Але ми не хочемо вірити цьому. Сідаємо за один столик: Людвіґ, Альберт, Карл, Адольф, Валентин, Віллі. Настрій пригнічений.

— Давайте хоч ми будемо міцно триматися один одного, — каже Альберт, обводячи поглядом просторий зал.

Ми палко відгукуємося на слова Альберта й тиснемо одне одному руки, а в цей час в іншому кінці залу відбувається таке ж братання тих, хто вбраний у дорогі костюми. Ми не приймаємо цього нового порядку. Ми кладемо в основу те, що інші відкидають.

— Руку, Адольфе! Давай! — звертаюся я до Бетке.

Він посміхається, вперше за довгий час, і кладе свою лапу на наші руки.

Деякий час ми ще сидимо своєю компанією. Тільки Адольф Бетке пішов. Він погано виглядав. Я вирішую неодмінно відвідати його найближчими ж днями.

З’являється кельнер і про щось шепочеться з Тьяденом. Той відмахується:

— Дамам тут нема що робити.

Ми здивовано дивимося на нього. На обличчі в нього само-вдоволена посмішка. Кельнер повертається. За ним швидкою ходою заходить дівчина. Тьяден ніяковіє. Ми усміхаємося. Але Тьяден не розгубився. Він робить широкий жест і представляє:

— Моя наречена.

На цьому він ставить крапку. Решту представляє Віллі. Він починає з Людвіґа й закінчує собою. Потім запрошує гостю сісти. Вона сідає. Віллі сідає поруч і кладе руку на спинку її стільця.

— Ваш татусь є власником знаменитої кінської бійні на Нойє Грабен? — починає він розмову.

Дівчина мовчки киває. Віллі присувається ближче. Тьяден не звертає на це ніякої уваги. Він незворушно сьорбає своє пиво. Від дотепних і влучних зауваг Віллі дівчина незабаром пожвавлюється.

— Мені так хотілося познайомитися з вами усіма, — щебече вона. — Котик так багато розповідав мені про вас, але скільки я не просила привести вас, він завжди відмовлявся.

— Що? — Віллі намагається спопелити Тьядена поглядом. — Привести нас? Та ми із задоволенням прийдемо; справді, з величезним задоволенням. А він, негідник, і слова нам не сказав.

Тьяден уже трохи стурбований. Козоле у свою чергу нахиляється до дівчини:

— То він часто говорив вам про нас, ваш котик? А що конкретно він розповідав?

— Нам час іти, Маріхен, — перебиває його Тьяден і підводиться.

Козоле силою садовить його назад:

— Посидь, котику. Що ж він розповідав вам, фройляйн?

Маріхен виглядає як уособлення довіри. Вона кокетливо поглядає на Віллі.

— Ви і є пан Гомеєр? — Віллі розкланюється перед ковбасним магазином. — То це вас він рятував? — каже вона. Тьяден починає соватися на своєму стільці, ніби сидить на мурашиній купі. — Невже ви встигли забути?

Віллі торкає свою голову:

— У мене, знаєте, була після цього контузія, а це згубно діє на пам'ять. Я, на жаль, багато чого забув.

— Врятував? — затамувавши подих, перепитує Козоле.

— Маріхен, я пішов! Ти йдеш чи залишаєшся? — питає Тьяден.

Козоле міцно тримає його.

— Він такий скромний, — підсміюється Маріхен і при цьому аж світиться від задоволення, — але ж він один убив трьох негрів, коли вони сокирами збиралися зарубати пана Гомеєра. Одного з них — кулаком.