Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Юпп підморгнув мені:

— Ну, як?

— Супер! — відповів я тоном досвідченого розпусника, і ми зібралися йти. Але нам довелося попередньо знову побувати у фельдшера й отримати ще одну порцію протарголу.

І це називається любов’ю, думав я, приголомшений і знесилений, збираючи речі в похід, — любов’ю, якою наповнені всі мої книги вдома й від якої я стільки чекав у своїх неясних юнацьких мріях! Я згорнув шинель, згорнув плащ-намет, отримав патрони, і ми рушили. Я йшов мовчки та з сумом думав про те, що від усієї моєї крилатої мрії про любов і життя не залишилося нічого, крім гвинтівки, товстої повії та глухого гуркоту грому на горизонті, до якого ми повільно наближалися. Потім усе поглинула темрява, ми лягли в окопи, прийшла смерть; Франц Ваґнер поліг тієї ж ночі, і крім нього ми втратили ще двадцять три людини.

З дерев бризкає дощ, і я піднімаю комір пальта. Я часто тепер сумую за ніжністю, за обережно та боязко вимовленим словом, за хвилюючим і великим почуттям; мені хочеться вирватися зі страхітливої одноманітності останніх років. Але що було б, якби все це повернулося, якби знову я міг відчути колишню м’якість і далечінь минулого, якби мене покохала якась струнка ніжна жінка, схожа на гнучке юне створіння в золотому шоломі; що було б, якби справді безмежне, захоплююче забуття сріблястого синього вечора поглинуло нас у свій чудовий морок? Чи не спливе тоді в останню мить образ товстої повії, чи не зарегочуть голоси наших унтерів із казарми, які викрикують непристойності? Чи не пошматують і не знищать чисте почуття ось такі спогади, уривки розмов, солдатські жарти? Ми майже ще незаймані, але уява наша зіпсута, і ми навіть не помітили, як це трапилося: ще до того, як ми дізналися що-небудь про любов, нас уже публічно всіх підряд піддавали медичному обстеженню, щоб встановити, чи не маємо ми венеричних захворювань. А затамований подих, нестримний порив, вільний вітер, сутінки, незвіданість, усе, що було, коли ми шістнадцятирічними хлопчиками в миготливому непевному світлі ліхтарів гналися за Аделлю та іншими школярками, — усе це ніколи більше не повториться, навіть якби я й не побував у повії і продовжував думати, що любов — це щось зовсім інше, навіть якби ця жінка не вчепилася в мене і якби я не звідав судоми бажання. Відтоді я завжди був пригнічений.

Важко дихаючи, прискорюю крок. Я хочу, я повинен повернути собі втрачене, боно має повернутися — по-іншому не варто жити.

Я йду до Людвіґа Бреєра. У кімнаті його ще горить світло. Кидаю у вікно камінці. Людвіґ спускається вниз і відмикає двері.

У його кімнаті перед ящиком із колекцією мінералів стоїть Ґеорґ Рає. Він тримає в руках невеликий гірський кристал, милуючись його поблискуванням на світлі.

— Добре, що ми зустрілися, Ернсте, — говорить Ґеорґ, посміхаючись, — я вже й додому до тебе заходив. Завтра їду.

Він у військовій формі.

— Ґеорґу, — голос мій переривається, — але ти ж не збираєшся…

— Саме так. — Він киває. — Знову в солдати! Ти не помилився. Усе вже оформлено. Завтра вирушаю.

— Ти можеш його зрозуміти? — питаю я Людвіґа.

— Так, — відповідає Людвіґ, — я розумію Ґеорґа. Але це не вихід. — Він обертається до Рає: — Ти розчарований, Ґеорґу, але подумай і побачиш, що це природно. На фронті наші нерви були вкрай напружені, бо щодня ми могли загинути. А тепер вони тремтять, як вітрила в затишшя, бо тут ідеться лише про дрібні щоденні справи.

— Правильно, — перебиває його Рає, — от саме ця дріб’язкова гризня навколо їжі, кар’єри та кількох не надто вправно сконструйованих ідеалів і викликає в мені нестерпну нудоту, від неї я і хочу втекти кудись подалі.

— Якщо тобі обов’язково хочеться щось зробити, чому ти не приєднаєшся до революціонерів? — питаю я Ґеорґа. — Може, станеш військовим міністром.

— Ох, ця революція! — зневажливо відмахується Ґеорґ. — Її робили, тримаючи руки по швах, секретарі різних партій, які встигли вже злякатися своєї власної хоробрості. Ти тільки подивися, як вони вчепилися один одному у волосся, всі ці соціал-демократи, незалежні, спартаківці, комуністи. Тим часом дехто під шумок знімає голови нечисленним, справді цінним людям, але ніхто не помічає цього.

— Ні, Ґеорґу, — говорить Людвіґ, — це не так. У нашій революції було занадто мало ненависті, це правда, і ми від самого початку хотіли у всьому дотримуватися справедливості, від того все і стало таким немічним. Революція має вибухнути, як лісова пожежа, і тільки після неї можна почати сіяти; а ми захотіли оновлювати, не руйнуючи. У нас не було сил навіть для ненависті, — так утомила, так спустошила нас війна. А ти чудово знаєш, що від утоми можна й під пострілами заснути. Але, можливо, ще не пізно наполегливою працею надолужити те, що не було зроблено під час нападу.