Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Голос Людвіґа зривається. У палаючих очах — стримане ридання і лють. Ми всі схоплюємося зі своїх місць.

— Людвіґу! — кажу я, обіймаючи його за плечі.

Рає бере кашкет і кидає мінерал в ящик:

— До побачення, Людвіґу, до побачення, друже!

Людвіґ стоїть навпроти нього. Губи в нього міцно стиснуті.

Вилиці напружені.

— Ти йдеш, Ґеорґу, — із зусиллям говорить він, — а я поки залишаюся! Я ще не здамся!

Рає довго дивиться на нього. Потім спокійно каже:

— Це безнадійно, — і поправляє ремінь.

Я проводжаю Ґеорґа вниз. Крізь щілину дверей уже просочується свинцевий світанок. Наші кроки гучно відлунюють на

кам’яних сходах. Ми виходимо, немов із бліндажа. Довга сіра вулиця безлюдна. Рає показує на ряди будинків:

— Усе це окопи, Ернсте, траншеї, а не житло. Війна триває, але війна підступна, війна поодинці.

Ми подаємо один одному руки. Я не в змозі вимовити ні слова. Рає посміхається:

— Що з тобою, Ернсте? Там, на сході, зараз немає ніякого справжнього фронту! Головне не розкисати, ми ж солдати. Не вперше розлучаємося.

— Уперше, Ґеорґу, — жваво заперечую я, — мені здається, що ми розлучаємося вперше.

Хвилину ще він стоїть переді мною. Потім повільно киває мені та йде. Ґеорґ спускається вулицею, не озираючись, стрункий, спокійний, і ще довго після того, як він зникає з поля зору, я чую його кроки.

Щодо випускного іспиту є розпорядження: фронтовиків питати з усією можливою поблажливістю. Розпорядження це справді виконується. Тому ми всі до єдиного здаємо іспит. Для наступної групи, куди входять Альберт і Людвіґ, іспит буде через три місяці. їм доведеться ще стирчати в школі, хоча ці двоє написали письмові роботи за всіх нас, чотирьох.

Через кілька днів після складання екзамену нам дали призначення у навколишні села бути тимчасовими заступниками на вільні вчительські посади. Я радий, що отримав роботу. Мені набридло безцільно тинятися цілими днями. Це змушувало мене постійно зосереджуватися на собі, надмірно звертати увагу на настрої, лінуватися. Тепер я буду працювати.

Я пакую валізи, і ми разом із Віллі вирушаємо до місця роботи. Нам пощастило: ми з ним виявилися сусідами. Села, де ми будемо вчителювати, знаходяться менш ніж за годину пішки одне від одного.

Мене поселили в старій селянській садибі. Перед вікнами — величезні дуби, з хліва долинає лагідне мекання овець. Господиня садовить мене в крісло з високою спинкою і зараз же накриває на стіл. Вона переконана, що всі городяни мало не вмирають з голоду, і вона має рацію. З тихим розчуленням я дивлюся, як на столі з’являються давно забуті речі: величезний шматок шинки, майже метр ковбаси, білосніжний пшеничний хліб і гречані налисники з великим вічком сала посередині, які любить Тьяден. їх навалена тут така гора, що вистачило б на цілу роту.

Я починаю поїдати все підряд, а селянка, впершись руками в боки й широко посміхаючись, стоїть і тішиться, дивлячись на мене. Через годину, охаючи та зітхаючи, я змушений зупинит-ся, хоча тітонька Шомакер умовляє мене продовжувати їсти.

Цієї хвилини з’являється Віллі, який зайшов мене провідати.

— Ну, тітонько Шомакер, тепер дивіться уважно, — кажу я, — зараз перед вами буде гідне видовище. У порівнянні з цим хлопцем я просто сирітка.

Віллі знає, що йому, як солдату, слід робити. Він довго не роздумує, він діє відразу. Після небагатослівного запрошення тітоньки Шомакер Віллі починає з налисників. Коли він добирається до сиру, господиня, притулившись до шафи й широко розкривши очі, дивиться на Віллі, як на восьме чудо світу. У захваті вона тягне на стіл ще велику миску з пудингом; Віллі подужав і пудинг.

— Так, — каже він, відсапуючись, — а ось тепер я б із задоволенням як слід повечеряв.

Цією фразою Віллі назавжди підкорив серце тітоньки Шомакер.

Я знічений і невпевнений у собі, я сиджу на кафедрі. Пере-ді мною сорок дітей. Це — наймолодші. Вони сидять на восьми лавах, ряд за рядом, ніби вирівняні під одну лінійку, і тримають у пухких рученятах грифелі й пенали, розклавши перед собою зошити й дошки. Найменшим — по сім років, найстаршим — по десять. У школі всього три класні кімнати, тому в кожній із них вчаться разом діти різного віку.

Дерев’яні черевики човгають по підлозі. У грубці потріскує торф. Багато дітей живуть на відстані двох годин пішки від школи і приходять закутані у вовняні шалики, зі шкіряними ранцями за спиною. Речі їхні мокрі, і тепер, у перегрітому, сухому повітрі класу, від них іде пара.