Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Марта, Марта, — схлипує він неприродно високим голосом.

— О цій порі дня він завжди такий, — розповідає служниця.

Плач господаря неприємно ріже слух. Та й час уже йти.

Віллі згрібає старосту, я підхоплюю легшого писаря, і ми тягнемо їх по домівках. Це вершина нашого тріумфу. Писаря ми вкладаємо біля ґанку та стукаємо, поки у вікні не з’являється світло. Старосту чекають. Дружина його стоїть у дверях.

— Господи Ісусе, — верещить вона, — так це наші нові вчителі! Такі молоді й уже такі пияки! Що ж далі буде!

Віллі намагається пояснити їй, що це було справою честі, але заплутується.

— Куди його занести? — питаю я нарешті.

— Покладіть ви цього п'яничку поки сюди, — рішуче говорить вона. Ми валимо його на диван. Посміхаючись якось зовсім по-дитячому, Віллі просить у господині кави. Та дивиться на нього, як на готтентота.

— Адже ми вам доправили вашого чоловіка, — говорить він, посміхаючись.

Перед таким неймовірним, але незлостивим нахабством капітулює навіть ця сувора жінка. Похитуючи головою і читаючи мораль, вона наливає дві великі чашки кави. На всі її слова ми незмінно відповідаємо: «Так», — що у такий момент найправильніше.

Від цього дня нас у селі поважають як справжніх чоловіків.

Одноманітно й розмірено минають дні за днями. Чотири години шкільних занять вранці, дві години — після обіду; а поміж тим — нескінченно довгі години сидінь або ходінь наодинці з собою і зі своїми думками.

Найгірше буває в неділю. Якщо не сидиш у шинку, то дні ці просто нестерпні. Старший учитель — крім мене є ще й такий — живе тут тридцять років. За цей час він став прекрасним свинарем, за що отримав декілька нагород. Крім свинарства, з ним ні про що не можна говорити. Коли я дивлюся на нього, мені хочеться негайно втекти звідси: сама думка про можливість перетворитися на щось подібне до нього змушує мене здригнутися. Є ще й учителька — немолоде і старанне створіння; вона здригається, якщо при ній скажеш: «До чортової матері». Теж не дуже весело.

Віллі пристосувався краще за мене. Його кличуть як почесного гостя на всі весілля та хрестини. Коли в когось хворіє кінь або не може отелитися корова, Віллі допомагає словом і ділом.

А вечорами сидить із селянами в корчмі та ріжеться в скат, здираючи зі своїх партнерів по три шкури.

А мені набридли шинки, і я залишаюся у себе в кімнаті. Але на самоті час тягнеться нестерпно повільно, і часто, коли сидиш сам, з кутів виповзають дивні думки; наче бліді хирляві руки, вони махають і погрожують. Це тіні примарного вчорашнього дня, химерно видозмінені, спогади, які спливають знову і знову, сірі, безтілесні обличчя, скарги та звинувачення.

Однієї дощової неділі я піднявся рано, одягнувся і пішов на станцію. Мені захотілося відвідати Адольфа Бетке. Це гарна ідея: я хоч трохи побуду з близькою, по-справжньому близькою мені людиною, а коли приїду назад, нудний недільний день закінчиться.

До Адольфа я потрапляю в другій половині дня. Скрипить хвіртка. У буді гавкає пес. Швидко проходжу вздовж фруктової алеї. Адольф удома. І його дружина теж. Коли я заходжу й простягаю йому руку, вона виходить. Сідаю. Помовчавши, Адольф запитує:

— Ти здивований, Ернсте?

— Чим, Адольфе?

— Тим, що вона тут.

— Ні. Тобі видніше.

Він підсуває до мене тарілку з фруктами:

— Яблуко хочеш?

Вибираю собі яблуко й простягаю Адольфові сигару. Він відкушує кінчик і каже:

— Знаєш, Ернсте, я все сидів тут і сидів та мало не здурів від цього сидіння. Самому в такому домі нестерпно. Проходиш кімнатами — тут висить її блузка, там — кошик із голками й нитками, тут стілець, на якому вона завжди сиділа, коли шила; а ночами — це порожнє біле ліжко поруч; кожну хвилину дивишся туди, і перевертаєшся з боку на бік, і не можеш заснути. У такі хвилини, Ернсте, багато передумаєш.

— Уявляю собі, Адольфе!

— А потім вибігаєш із дому, напиваєшся і робиш усякі дурниці.

Я киваю. Годинник цокає. У грубці потріскують дрова. Жінка нечутно заходить, ставить на стіл хліб, масло та знову виходить. Бетке розгладжує скатертину:

— Так, Ернсте, і вона ж теж так мучилася, теж сиділа тут усі ці роки. Лягаючи спати, постійно чогось боялася, лякалася невідомості, без кінця про все роздумувала, прислухалася до кожного шереху. Так, зрештою, це і сталося. Я впевнений, що спочатку вона зовсім не хотіла цього, а коли вже сталося, не зуміла впоратися з собою. Так і пішло.

Жінка приносить каву. Я хочу з нею привітатися, але вона не дивиться на мене.