Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Чому ти не ставиш горнятко й для себе? — запитує її Адольф.

— Мені ще треба на кухню, — говорить вона. Голос у неї тихий і глибокий.

— Я сидів тут і казав собі: ти охороняв свою честь і вигнав свою дружину. Але від цієї честі тобі ні тепло, ні холодно, ти самотній, і з честю тобі не легше, ніж без неї. І я сказав їй: залишайся. Кому, справді, потрібні всі ці дрібниці, адже ти страшенно втомився і живеш, зрештою, якихось кілька десятків років, а якби я не дізнався про те, що трапилося, все залишалося б по-старому. Хто знає, що б робили люди, якби вони завжди все знали.

Адольф нервово постукує по спинці стільця:

— Пий каву, Ернсте, і масло бери.

Я наливаю собі та йому по чашці, і ми п’ємо.

— Ти розумієш, Ернсте, — тихо каже Бетке, — вам легше: у вас є ваші книги, ваша освіта й усяке таке, а в мене нічого й нікого в цілому світі, крім дружини.

Я не відповідаю, він мене однаково не зрозуміє зараз: він не той, що на фронті, та і я змінився.

— А що вона каже? — питаю я, помовчавши.

Адольф безпорадно опускає руку:

— Вона говорить мало, від неї важко чогось домогтися, вона все тільки сидить, мовчить і дивиться на мене. Хіба що заплаче. — Він відставляє свою чашку. — Іноді вона каже, ніби все це трапилося тому, що їй хотілося, аби хто-небудь був поруч. А іншого разу каже, що вона сама себе не розуміє, вона не думала, що заподіє мені кривду, їй нібито здавалося, що це я і був. Не дуже-то зрозуміло все це, Ернсте; в таких речах завжди все непросто. А взагалі вона розсудлива.

Я замислююся.

— Можливо, Адольфе, вона хоче сказати, що всі ці роки була немов сама не своя, жила як уві сні?

— Можливо, — відповідає Адольф, — хоча я цього не розумію. Але все це, здається, не так довго й тривало.

— А того, іншого, вона тепер, мабуть, і бачити не хоче? — питаю я.

— Вона каже, що її дім тут.

Я знову замислююся. Про що ще тут розпитувати?

— Але ж тобі так краще, Адольфе?

Він дивиться на мене:

— Не сказав би, Ернсте! Поки що ні. Одначе, думаю, все налагодиться. Як по-твоєму?

Вигляд у нього такий, ніби він не дуже в цьому впевнений.

— Звичайно, налагодиться, — кажу я і кладу на стіл кілька сигар, які привіз для нього. Деякий час ми розмовляємо. Нарешті я збираюся додому. У сінях стикаюся з Марією. Вона намагається непомітно прослизнути повз мене.

— До побачення, фрау Ветке, — кажу я, простягаючи їй руку.

— До побачення, — вимовляє вона, відвернувшись від мене, і потискає мою руку.

Адольф іде зі мною на станцію. Завиває вітер. Я скоса поглядаю на Адольфа й згадую його усмішку, коли ми в окопах починали говорити про мир. Як усе тепер змінилося!

Поїзд рушає.

— Адольфе, — поспішно кажу я йому з вікна, — Адольфе, повір мені, я тебе дуже добре розумію, ти навіть не знаєш, наскільки добре.

Він самотньо бреде полем додому.

Десята година. Дзвінок на велику перерву. Я щойно закінчив урок у старшому класі. І ось чотирнадцятилітні хлопці стрімко біжать повз мене на волю. Я спостерігаю за ними з вікна. Протягом декількох секунд вони абсолютно змінюються, струшують з себе гніт школи і знову стають жвавими й безпосередніми, якими й слід бути в їхньому віці.

Коли вони сидять переді мною на своїх лавах, вони не справжні. Це або скромники та підлабузники, або лицеміри, або бунтарі. Такими зробили їх сім років школи. Вони прийшли сюди незіпсовані, щирі, невинні, як юні звірята, прийшли просто зі своїх зелених галявин, відірвалися від ігор і мрій. Ними керував ще простий закон усього живого: найпрудкіший і найсиль-ніший ставав у них ватажком, вів за собою інших. Але тижневі порції освіти поступово прищеплювали їм інший, штучний закон: того, хто акуратніше за всіх виїдав свої порції, відзначали, оголошували найкращим. Його товаришам рекомендували брати з нього приклад. Не дивно, що найбільш жваві діти чинили опір. Але вони змушені були підкоритися, бо хороший учень — це раз і назавжди ідеал школи. Але що це за жалюгідний ідеал! На що перетворюються з роками хороші учні! У тепличній атмосфері школи вони квітнуть коротким цвітінням пустоцвіту, а потім назавжди вгрузають у болото посередності й бездарності. Своїм рухом уперед світ зобов’язаний лише поганим учням.

Я дивлюся на дітей, які бавляться. Верховодить сильний і спритний хлопчик, кучерявий Дамгольт; своєю енергією він тримає в руках весь майданчик. Очі іскряться войовничим запалом і задоволенням, усі м’язи напружені, і хлопці беззаперечно підкоряються йому. А через десять хвилин на шкільній лаві цей хлопчина перетвориться на впертого, норовливого учня із вічно не зробленим домашнім завданням, якого навесні напевно залишать на другий рік. Коли я подивлюся на нього, він чемно посміхатиметься, а щойно я відвернуся, скривиться; він збреше, не замислюючись, якщо запитаєш, чи переписав він твір, і за першої зручної нагоди плюне мені на штани або підставить кнопку на мій стілець. А найкращий учень (зараз, на волі — це вельми жалюгідна фігура) тут, у класній кімнаті, відразу виростає; коли Дам-гольт не зможе відповісти і, розлючений, приречено чекатиме на свою традиційну двійку, перший учень самовпевнено підніматиме руку. Перший учень усе знає, знає він і це. Але Дамгольт, якого, власне, слід було б покарати, мені в тисячу разів симпатичніший за бліденького зразкового учня.