Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

У залі шум і замішання. Директор нажаханий і цілковито розгублений. Учителі скидаються на купку сполоханих курей. Тільки двоє з них зберігають спокій. Вони були на фронті.

Директор, видно, таки вирішив спробувати втихомирити нас. Але нас занадто багато, і Віллі надто вже оглушливо репетує перед його носом. Та й хто знає, чого можна чекати від цих дикунів, можливо, зараз вони витягнуть із кишень гранати. Старий директор махає руками, як архангел крилами. Але ніхто не звертає на нього уваги.

Раптом шум якось відразу спадає. Людвіґ Бреєр виходить уперед. Усі затихають.

— Пане директор, — починає своїм звичним чітким голосом Людвіґ, — ви бачили війну на свій лад: із прапорами, ентузіазмом і оркестрами. Але ви бачили її не далі вокзалу, з якого ми від'їжджали. Ми зовсім не хочемо вас засуджувати за це. І ми раніше думали так само, як ви. Але ми дізналися і про зворотний бік медалі. Перед нею пафос чотирнадцятого року розсипався на порох. І все ж ми протрималися, бо нас тримало разом щось глибше, те, що народилося вже там, на фронті: відповідальність, про яку ви нічого не знаєте і для якої не потрібно слів.

Приблизно хвилину Аюдвіґ нерухомо дивиться в одну точку. Потім проводить рукою по лобі й продовжує:

— Ми не збираємося мститися вам; це було б безглуздо, адже ніхто не передбачав того, що потім відбулося. Але ми вимагаємо, щоб ви не наказували нам, як ми повинні думати про все це. Ми йшли воювати зі словом «батьківщина» на вустах і повернулися, зберігши в серці те, що ми тепер розуміємо під словом «батьківщина». Тому ми просимо вас мовчати. Киньте ваші гучні фрази. Вони для нас більше не годяться. Не годяться вони й для наших полеглих товаришів. Ми бачили, як вони вмирали. Спогади про це ще настільки свіжі, що нам нестерпно слухати, коли про них говорять так, як робите це ви. Вони померли за щось більше, ніж за подібні промови.

У залі запала глибока тиша. Директор нервово стискає руки.

— Але послухайте, Бреєре, — тихо каже він, — але ж я… Та я ж зовсім не те мав на увазі.

Людвіґ мовчить.

Почекавши трохи, директор продовжує:

— Тоді скажіть самі, чого ви хочете.

Ми дивимося один на одного. Чого ми хочемо? Якби це можна було сказати в двох словах! Сильні, але неясні почуття клекочуть у нас усередині. Тільки як передати їх словами?

Ці слова ще не народилися в нас. Можливо, вони народяться згодом.

Зал мовчить. Але ось уперед протискається Вестергольт і виростає перед директором.

— Давайте говорити про справи, — пропонує він, — це тепер для нас найважливіше. Цікаво знати, як ви собі уявляєте нашу подальшу долю? Нас тут сімдесят солдатів, які змушені знову сісти на шкільну лаву. Наперед заявляю вам: ми майже всі ваші науки забули, але надовго тут засиджуватися у нас немає ні найменшого бажання.

Директор заспокоюється. Він каже, що наразі про це немає ніяких вказівок згори. Тому, мабуть, кожному доведеться тимчасово повернутися у той клас, у якому він учився, ідучи на фронт. Пізніше буде видно, що вдасться зробити.

Голоси гудуть, подекуди лунає сміх.

— Невже ви серйозно думаєте, — роздратовано каже Віллі, — що ми сядемо за парти поруч із дітьми, які не воювали, і будемо чемненько піднімати руки та просити у пана вчителя дозволу відповісти на запитання. Ми залишимося групою і не розділимося.

Тільки тепер ми бачимо по-справжньому, наскільки все це смішно. Роками нас змушували стріляти, колоти і вбивати, а тут раптом виникає важливе питання: з якого класу ми пішли на війну — з шостого чи з сьомого. Одні з нас уміли розв'язувати рівняння з двома невідомими, інші — лише з одним. А тепер це має вирішити нашу долю.

Директор обіцяє поклопотатися, щоб домогтися для фронтовиків спеціальних курсів.

— Чекати нам ніколи, — коротко оголошує Альберт Трос-ке. — Ми самі візьмемося за цю справу.

Директор ні словом не заперечує; він мовчки йде до дверей.

Учителі йдуть за ним. Ми теж розходимося. Але перш ніж покинути зал, Віллі, якому не до вподоби, що вся ця історія пройшла дуже спокійно, бере з кафедри обидва вазонки з квітами і жбурляє їх об підлогу.

— Ці бур'яни завжди мене дратували, — похмуро заявляє він.

Лавровий вінок він надягає на голову Вестергольта:

— На, звари собі суп!

Димлять сигари й люльки. Ми, семінаристи, зібралися разом із гімназистами-фронтовиками на нараду. Нас понад сто солдатів, вісімнадцять лейтенантів, тридцять фельдфебелів і унтер-офіцерів.

Альвін Вестергольт приніс із собою старий шкільний статут і читає його вголос. Читання посувається повільно: кожен розділ супроводжується реготом. Ми ніяк не можемо собі уявити, що ось цьому ми колись підкорялися. Вестергольт найбільше сміється з правила, за яким після сьомої вечора ми без дозволу вчителя не можемо виходити на вулицю. Але Віллі шикає на нього: