Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Але ось, на щастя, на столі з’являються чудово засмажені відбивні. У мене роздуваються ніздрі. Справжні свинячі відбивні на справжньому салі. Сам уже їхній вигляд змушує мене змиритися з усіма неприємностями. Кладу собі на тарілку солідну порцію і з насолодою починаю жувати. Як смачно, ах, як смачно! Як давно не їв я свіжих відбивних. Востаннє це було у Фландрії. Чудового літнього вечора ми зловили двох поросят і зжерли їх, обгризли до останньої кісточки. Тоді ще живий був Качинський. Ах, Кач. І Гайє Вестгуз. То були справжні хлопці, не такі, як ці, в тилу. Я ставлю лікті на стіл і забуваю про все на світі, цілковито поринувши у спогади про настільки близьке ще минуле. Поросята на смак були дуже ніжні. До них ми напекли картопляних оладок.

І Леєр був тоді з нами, і Пауль Бьомер, так, Пауль. Я вже нічого не чую, нічого не помічаю. Думки мої губляться у вервечці спогадів.

Мене повертає до тями чиєсь хихотіння. За столом повна тиша. Тітка Ліна схожа на пляшку сірчаної кислоти. Моя сусідка приглушено сміється. Усі дивляться на мене.

Мене кидає в піт. Виявляється, я сиджу, як тоді, у Фландрії, навалившись ліктями на стіл, затиснувши в руці кістку, пальці облиті жиром, обсмоктую залишки м’яса, а всі інші їдять, як слід, чемно орудуючи ножами й виделками.

Червоний як мак, не дивлячись ні на кого, я кладу кістку на тарілку. Як же це я так забувся? Але я просто відвик їсти по-іншому: на фронті ми тільки так і їли, в кращому випадку в нас бувала ложка або виделка, тарілок ми в очі не бачили.

Мені соромно, але в той же час мене душить лють. Лють на дядька Карла, який перебільшено голосно заводить розмову про військові позики; злість на цих людей, які хизуються своїми розумними розмовами; злість на весь цей світ, який так незворушно продовжує існувати, поглинений своїми маленькими жалюгідними інтересами, немов і не було цих жахливих років, коли ми знали тільки одне: смерть або життя — і нічого більше.

Мовчки й похмуро напихаю в себе скільки влізе: принаймні хоч наїмся досхочу. При першій нагоді непомітно вислизаю за двері.

У передпокої чекає все той же лакей у фраку. Одягаючи шинель, я розлючено бубоню:

— Тебе б в окоп посадити, мавпо лакована! Тебе та й усю цю зграю!

А потім гучно грюкаю дверима.

Вовк чекає мене на вулиці. Він радісно кидається до мене.

— Ходімо, Вовче, — кажу я, і раптом мені стає ясно, що розлютила мене не неприємність з відбивною, а застояний, самовдо-волений дух старих часів, який все ще панує тут. — Ходімо, Вовче, — повторюю я, — це чужі нам люди! З кожним Томмі, з будь-яким французом в окопах ми порозуміємося легше, ніж із ними. Ходімо, Вовче, ходімо до наших товаришів! З ними краще, хоча вони і їдять руками, а потім відгикують. Ходімо!

Ми зриваємося з місця, собака і я, біжимо щосили, швидше й швидше, мчимо як божевільні, й очі в нас горять. Вовк гавкає, а я важко дихаю. Нехай усе котиться до біса — ми живемо, Вовче, чуєш? Ми живемо!

Ми з Людвіґом Бреєром і Альбертом Троске прямуємо до школи. Таки довелося нам знову взятися за навчання. Ми вчилися в учительській семінарії, і для нас не влаштовували спеціального дострокового випуску. Гімназистам, які йшли на війну, пощастило більше. Багато з них встигли скласти іспити до відправки на фронт або під час відпусток. Решта, в тому числі й Карл Брьо-ґер, змушені, як і ми, повернутися на шкільну лаву.

Ми проходимо повз собор. Зелену мідь куполів зняли й замінили сірим покрівельним толем. Куполи ніби вкриті цвіллю і роз’їдені іржею, і церква справляє враження мало не фабричної будівлі. Мідь переплавили на гранати.

— Господу Богу це й уві сні не снилося, — каже Альберт.

Із західного боку собору, у глухому куті, стоїть двоповерховий будинок учительської семінарії. Навскоси — гімназія. Далі — річка й вал, обсаджений липами. До того, як ми стали солдатами, будівлі ці вміщали в собі весь наш світ. їх замінили окопи. Тепер ми знову тут. Але колишній світ став нам чужим. Окопи виявилися сильнішими.

Не доходячи до гімназії, ми зустрічаємо Ґеорґа Рає, товариша наших дитячих ігор. Він був лейтенантом і ротним командиром, мав можливість скласти випускний іспит, але під час відпустки пив і байдикував, не думаючи про атестат зрілості. Тому йому знову доводиться вступати в останній клас, у якому він вже просидів два роки.

— Ну, Ґеорґу? — питаю я. — Як твої успіхи? Ти, кажуть, на фронті став першокласним латиністом?

Довготелесий, як чапля, він великими кроками проходить у двір гімназії і, сміючись, кричить мені навздогін: