Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Швидко обійшовши приміщення, Віллі побіжно оглядає порозвішуваний одяг.

— Послухай-но, — говорить він каптенармусові батьківським тоном, — дуритимеш новобранців. Це барахло з часів Ноєвого ковчега. Покажи щось новіше!

— У мене немає, — огризається інтендантський холуй.

— Так, — каже Віллі, не зводячи з нього очей, і повільно витягає з кишені алюмінієвий портсигар. — Куриш?

Каптенармус трясе лисою головою.

— Може, жуєш? — Віллі опускає руку в кишеню куртки.

— Ні.

— Ну, гаразд. Але горілку хоч п’єш? — Віллі обмацує горбик у себе на грудях. Він усе передбачив.

— Теж ні! — флегматично відповідає інтендантський щур.

— Тоді мені нічого іншого не залишається, як дати тобі кілька разів у морду, — дружньо заявляє Віллі. — Май на увазі, що без новенької уніформи ми звідси не вийдемо.

На щастя, з’являється Юпп. Як солдатський депутат, він тепер велике цабе. Юпп підморгує каптенармусові:

— Це земляки, Генріху. Свої хлопці, одне слово — піхота. Покажи-но їм салон!

Каптенармус повеселішав:

— Чого ж ви відразу не сказали?

Ми йдемо за ним до іншого приміщення. Там розвішані по стінах нові мундири й шинелі. Миттю скидаємо з себе зношене ганчір’я та одягаємо все нове. Віллі заявляє, що йому необхідні дві шинелі, бо солдатчина довела його до недокрів’я. Каптенармус вагається, але Юпп бере його під руку і, відвівши убік, заводить розмову про суми, що призначаються на постачання.

Каптенармус заспокоюється. Крізь пальці дивиться він на Віллі та Тьядена, які також суттєво погладшали.

— Ну, гаразд, — бурчить він. — Мені-бо що? Деякі й зовсім не беруть форму: у них грошей скільки завгодно. Головне, щоб у мене в документах усе сходилося.

Ми розписуємося, що отримали все належне.

— Ти, здається, щось говорив про куриво? — звертається каптенармус до Віллі.

Віллі, оторопівши, витягує портсигар.

— І про жувальний тютюн? — продовжує той.

Віллі лізе в кишеню куртки.

— Але горілку ж не п’єш? — перепитує він.

— Чому ж? П’ю, — незворушно відповідає каптенармус. — Мені навіть лікарі прописали. Я, бачиш, теж слабую на недокрів’я. Залиши свою пляшечку.

— Одну хвилинку, зараз. — Віллі робить здоровенний ковток, щоб врятувати хоч щось. Потім вручає здивованій інтендантській блосі пляшку, яка щойно була повною. Тепер у ній залишилося менше половини.

Юпп проводжає нас до воріт казарми.

— А знаєте, хлопці, хто приїхав? — питає він. — Макс Вайль! Тепер він у раді солдатських депутатів!

— Найбільш відповідне для нього заняття, — каже Козо-ле. — Теплі тут у вас місця, правда?

— Та як тобі сказати, — відповідає Юпп. — Наразі ми з Валентином влаштовані. Між іншим, якщо вам щось знадобиться, безкоштовні проїзні квитки чи щось таке, приходьте. Я можу влаштувати.

— До речі, дай мені квиток, — прошу я. — Тоді я днями з’їжджу до Адольфа.

Він витягує книжку з бланками й відриває аркуш:

— Заповни сам. Поїдеш, ясна річ, другим класом.

— Так точно!

На вулиці Віллі розстібає шинель. Під нею — друга.

— Краще хай буде мені, ніж якомусь спекулянту, — добродушно говорить він. — Хіба за півдесятка уламків, які в мені сидять, я не маю права на зайву шинель?

Ми йдемо по головній вулиці. Козоле каже, що сьогодні після обіду збирається лагодити свій голубник. До війни він розводив поштових голубів і чорно-білих турманів. Тепер хоче знову цим зайнятися. На фронті він завжди мріяв про голубів.

— Ну, а ще що ти збираєшся робити? — питаю я.

— Шукати роботу, — коротко відповідає він. — Адже я, братику мій, одружений. Тепер тільки й знай, що добувай гроші.

З боку Марийської церкви раптом затріщали постріли. Ми насторожує мося.

— Армійські револьвери і гвинтівка зразка дев’яносто восьмого року, — оголошує Віллі тоном знавця. — Якщо не помиляюся, револьверів два.

— Щоб там не трапилося, — сміється Тьяден, розмахуючи отриманими черевиками, — у порівнянні з Фландрією — це мирне щебетання пташок.

Віллі зупиняється перед магазином чоловічого одягу. У вітрині виставлено костюм із паперового матеріалу навпіл із кропив’яним волокном. Але Віллі цікавиться не костюмом. Він як зачарований дивиться на вицвілі модні картинки, розкладені за костюмом. Захоплено вказує він на зображення елегантного пана з гострою борідкою, приреченого на вічну бесіду з мисливцем.

— А знаєте, хлопці, що це таке?

— Рушниця, — каже Козоле, дивлячись на мисливця.

— Дурень, — нетерпляче обриває його Віллі, — бачиш фрак? Розумієш, це хвіст, як у ластівки? Наймодніший зараз крій! І знаєте, що мені спало на думку? Я віддам цю шинель перешити на ось таку штуку. Розпороти, пофарбувати в чорний колір, перешити, викинути хлястики, словом — шик!