Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Тьяден роздуває ніздрі, та й ми всі з насолодою принюхуємося: ром непоганий.

Козоле перекидає свою чарку на стіл:

— Не потрібні мені твої частування.

— От дурень, — кричить Тьяден, — краще б мені віддав! — пальцями він намагається врятувати все, що ще можна врятувати. Результат нікчемний.

Шинок поступово порожніє.

— Все, — каже Зеліґ, опускаючи жалюзі.

Ми встаємо.

— Ну що, Фердинанде? — питаю я.

Козоле мотає головою. Він усе ще вагається. Ні, цей кельнер — не справжній Зеліґ.

Господар відчиняє нам двері:

— Моє шанування, панове! Добраніч! Гарних снів!

— Панове! — підсміюється Тьяден. — Раніше він говорив: «Свині».

Козоле вже переступив поріг, але, випадково глянувши вниз, бачить ноги Зеліґа, ще взуті в давно знайомі нам гамаші. Штани на ньому теж ще військові — з кантами. Зверху — він господар шинку, а знизу — все ще фельдфебель. Це вирішує справу.

Одним рухом Фердинанд обертається. Зеліґ відстрибує. Козоле стрибає слідом за ним.

— Послухай-но, ти пам’ятаєш Шрьодера? — кричить він. — Шрьодера, Шрьодера! Знайоме тобі це ім’я, собако? Ось тобі за Шрьодера! Привіт із братської могили!

Він б’є Зеліґа. Той хитається, але втримується на ногах і, відскочивши за стійку, хапає дерев’яний молоток. Він б’є ним Козоле по плечу та в обличчя. Але Козоле так розізлився, що не ухиляється від ударів. Схопивши Зеліґа за комір, він так товче його головою об стійку, що навкруги тільки дзвенить, і відкриває всі крани до одного.

— На, пий, ромова бочко! Вдавись, захлебнися у своєму п’яному болоті.

Пиво тече Зеліґові за комір, ллється за сорочку, в штани, які незабаром здуваються, наче повітряна куля. Зеліґ кричить від люті — таке пиво тепер важко роздобути. Йому вдається дотягнутися до полиці зверху та вхопити склянку. Цією склянкою він б’є Козоле знизу в підборіддя.

— Неправильний хід, — заявляє Віллі. Він стоїть біля дверей і з цікавістю стежить за бійкою. — Треба було вдарити його головою, а потім стукнути під коліна.

Ніхто з нас не втручається. Це справа одного Козоле. Навіть якби його побили до напівсмерті, нам не можна допомагати йому. Ми тут тільки для того, щоб утримати тих, кому заманулося б стати на бік Зеліґа. Але охочих немає, бо Тьяден у двох словах розтлумачив усім, у чому справа.

Обличчя Фердинанда в крові, він звіріє і швидко розправляється з Зеліґом. Ударом в груди збиває його з ніг, перекочується через нього та стукає головою об підлогу.

Після цього ми йдемо. Ліна, бліда як полотно, стоїть біля свого господаря, з горла якого виривається хрип.

— Найкраще негайно відвезти його в лікарню, — радить Віллі на прощання. — Тижнів два-три, і все буде в порядку. Здоровий, не розсиплеться!

На вулиці Козоле полегшено зітхає і посміхається, як дитина, — нарешті йому вдалося помститися за Шрьодера!

— Це було добре, — каже він, обтираючи з обличчя кров і потискуючи всім нам руки. — Ну, а тепер біжу до дружини, а то вона ще подумає, ніби я вплутався у справжню бійку.

Біля площі Ринок ми прощаємося. Юпп та Валентин вирушають у казарму. їхні чоботи гучно стукають по залитій місячним світлом бруківці.

— Я б із задоволенням пішов із ними, — каже раптом Альберт.

— Розумію тебе, — каже Віллі; він, мабуть, не забув ще історії з півнем. — Люди тут стали якісь дріб’язкові, правда?

Я киваю.

— А нам, здається, скоро знову доведеться сісти на шкільну лаву, — кажу я.

Ми зупиняємось і регочемо. Тьяден аж тримається за боки. З реготом наздоганяємо Валентина та Юппа.

Віллі чухає потилицю:

— Думаєте, нам там зрадіють? З нами тепер не так-то легко мати справу.

— Звичайно, ми всім подобалися значно більше, коли були героями та десь там, далеко-далеко, — говорить Карл.

— Мені страшенно цікаво, у що виллється ця комедія, — каже Віллі.

— Такі, як ми тепер, пройшли вогонь і воду.

Він піднімає ногу: лунає оглушливий тріск.

— Гази в радіусі тридцяти з половиною кілометрів, — констатує він із задоволенням.

Коли розформовували роту, зброю нам залишили. Наказано було здати її за місцем проживання. І ось ми з’явилися в казарму здавати наші гвинтівки. Одночасно ми отримуємо розрахунок: по п’ятдесят марок за звільнення і по п’ятнадцять добових на людину. Крім того, нам повинні видати шинель, пару взуття, білизну, гімнастерку й штани.

Отримувати барахло треба під самим дахом. Піднімаємося. Каптенармус недбалим жестом пропонує нам:

— Вибирайте собі щось!