Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Само собою, є і ром.

Козоле дивиться на нього спідлоба:

— Ти ж любиш випити рому, правда?

Господар наповнює кілька чарок по вінця:

— Звичайно люблю.

— А ти пам’ятаєш, коли ти востаннє напився рому?

— Ні.

— Зате я пам’ятаю! — розлючено каже Козоле біля прилавка, наче бик перед парканом. — А прізвище Шрьодер тобі знайоме?

— Шрьодерів на світі багато, — недбало кидає господар.

Терпіння Козоле вичерпується. Він готовий кинутися на Зе-

ліґа, але Віллі міцно хапає його за плече і насильно садить.

— Спочатку вип’ємо. — Він повертається до стійки. — Сім разів світле пиво, — замовляє він.

Козоле мовчить. Ми сідаємо за столик. Сам господар подає нам півлітрові кухлі з пивом.

— Пийте на здоров’я! — каже він.

— Ваше здоров’я! — кидає у відповідь Тьяден, і ми п’ємо. Він відкидається на спинку стільця. — Ну, що я вам казав? — звертається він до нас.

Фердинанд дивиться услід господареві, який повертається до стійки.

— О Боже, як тільки згадаю, як від цього козла тхнуло ромом, коли ми ховали Шрьодера. — Він скрегоче зубами й на півслові обриває речення.

— Тільки не розм’якати! — каже Тьяден.

Але слова Козоле ніби зірвали завісу, яка досі тихо погойдувалася над минулим, і до шинку вповзла сіра примара порожнечі. Вікна розпливаються, зі щілин у підлозі піднімаються тіні, в прокуреному повітрі ширяють видіння.

Козоле і Зеліґ завжди недолюблювали один одного. Але смертельними ворогами вони стали лише в серпні вісімнадцятого року. Ми сиділи тоді в поритому снарядами окопі другого ешелону й цілу ніч копали братську могилу. Глибоко рити не можна було, бо дуже близько до поверхні підходили ґрунтові води. Під кінець ми працювали, стоячи по коліна в рідкому багні.

Бетке, Весслінґ і Козоле вирівнювали стінки. Усі інші підбирали трупи, складали їх довгими рядами в очікуванні, поки буде готова могила. Альберт Троске, унтер-офіцер нашого взводу, знімав із убитих розпізнавальні знаки, якщо вони збереглися, і збирав уцілілі солдатські книжки.

У деяких мерців були вже почорнілі, напівзотлілі обличчя, — адже в дощові місяці розкладання йшло дуже швидко. Зате запах не був таким дошкульним, як улітку. Чимало трупів, наскрізь просочені вологою, розпухли від води, наче губки. Один лежав із широко розкинутими руками. Коли його підняли, то виявилося, що під клаптями шинелі майже нічого не було — так його пошматувало. Не було й розпізнавального знака. Тільки по латці на штанях ми впізнали єфрейтора Глазера. Він був дуже легкий: від нього залишилося менше половини.

Відірвані й порозкидувані навсібіч руки, ноги, голови ми збирали в спеціальний плащ-намет. Коли ми принесли Глазера, Бетке заявив:

— Досить. Більше не влізе.

Ми притягли кілька мішків вапна. Юпп взяв пласку лопату й став посипати вапном дно ями. Незабаром прийшов із хрестами Макс Вайль. На наш подив, виплив із темряви й фельдфебель

Зеліґ. Ми чули, що йому доручили прочитати молитву, оскільки поблизу не знайшлося священика, а обидва наші офіцера хворіли. Через це Зеліґ був у поганому гуморі; незважаючи на свою солідну комплекцію, він боявся дивитися на кров. Крім того, страждав курячою сліпотою і вночі майже нічого не бачив. Він так нервувався через це все, що не помітив краю могили та злетів униз. Тьяден розреготався й приглушеним голосом крикнув:

— Засипати його, засипати!

Сталося так, що саме Козоле працював на цьому місці. Зеліґ гепнувся йому просто на голову. Це був вантаж приблизно в один центнер. Фердинанд сильно матюкався. Упізнавши фельдфебеля, він, як досвідчений фронтовик, дозволив собі не прикусити язика: як-не-як, уже ішов тисяча дев’ятсот вісімнадцятий. Фельдфебель піднявся і, впізнавши Козоле, свого давнього ворога, розлютився ще більше і з криком накинувся на нього. Фердинанд у боргу не залишився. Бетке, який працював тут же, спробував їх розборонити. Але фельдфебель плювався від люті, а Козоле, відчуваючи себе невинно постраждалим, не давав йому спуску. На допомогу Козоле в яму стрибнув Віллі. Страшний рев долинав із глибини могили.

— Спокійно! — вимовив раптом чийсь голос. І хоча голос був дуже тихий, шум миттєво припинився. Зеліґ із сопінням почав дертися з могили. Весь білий від вапняного пилу, він був схожий на товстощокого херувима, облитого цукровою глазур’ю. Козоле і Бетке теж піднялися нагору.

Біля могили, спираючись на палицю, стояв Людвіґ Бреєр. До цього він, укритий двома шинелями, лежав близько бліндажа: саме цими днями в нього був перший важкий напад дизентерії.