Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Що тут у вас? — запитав він. Троє почали навперебій пояснювати. Але Людвіґ лише втомлено відмахнувся: — А, не має значення.

Фельдфебель стверджував, що Козоле штовхнув його в груди. Козоле знову скипів.

— Спокійно! — повторив Людвіґ.

Запала мовчанка.

— Ти всі розпізнавальні знаки зібрав, Альберте? — запитав він.

— Усі, — відповів Троске й додав упівголоса, щоб Козоле його не чув: — І Шрьодер там.

Десь хвилину вони дивилися один на одного. Потім Людвіґ сказав:

— Отже, він не потрапив у полон. Де він лежить?

Альберт повів його вздовж ряду. Ми з Брьоґером ішли за ними, адже Шрьодер був нашим шкільним товаришем. Троске зупинився перед одним із трупів. Голова вбитого була прикрита мішком. Бреєр нахилився. Альберт намагався стримати його.

— Не треба відкривати, Людвіґу! — попросив він.

Бреєр обернувся.

— Треба, Альберте, — спокійно сказав він, — треба.

Верхню половину тіла неможливо було впізнати. Воно було

сплющене, як у камбали. Обличчя — немов обстругана дошка; на місці рота — чорний перекошений отвір із оголеним оскалом зубів. Бреєр мовчки опустив мішок.

— А він знає? — запитав Людвіґ, кивнувши в бік Козоле.

Альберт заперечно хитнув головою.

— Треба постаратися, щоб Зеліґ забрався звідси, інакше буде біда, — сказав він.

Шрьодер дружив із Козоле. Ми, правда, цієї дружби не розуміли, тому що Шрьодер був занадто ніжним і кволим — ще справжня дитина, цілковита протилежність Козоле, але Козоле оберігав його, як мати.

Позаду нас хтось засопів. Виявилося, що Зеліґ весь час ішов за нами й тепер, витріщивши очі, стояв поруч.

— Такого я ще не бачив, — бурмотів він, затинаючись. — Як же це сталося?

Ніхто не відповів. Шрьодер ще тиждень тому мав отримати відпустку, але Зеліґ зробив усе, щоб завадити цьому. Він ненавидів і Шрьодера, і Козоле. І ось Шрьодер убитий.

Ми пішли геть: ми не могли бачити Зеліґа цієї хвилини. Людвіґ знову заліз під свої шинелі. Залишився тільки Альберт.

Зеліґ втупився в тіло Шрьодера. З-за хмар з’явився місяць і освітив труп. Подавшись уперед усім своїм жирним корпусом, фельдфебель дивився на землисті обличчя, на яких застиг невловимий вираз німого жаху, але, здавалося, ця німота кричить.

Альберт сказав холодно:

— Прочитайте молитву й чимшвидше йдіть геть. Так буде найкраще.

Фельдфебель витер чоло.

— Не можу, — пробелькотів він.

Жах охопив його. Ми знали, що це таке. Можна було тижнями не відчувати ні найменшого страху, і раптом абсолютно несподівано страх хапав людину за горло. Позеленілий Зеліґ, похитуючись, пішов геть.

— Він, видно, думав, що тут перекидаються цукерками, — сухо промовив Тьяден.

Дощ полив сильніше, і ми почали втрачати терпіння. Зеліґ не повертався. Нарешті ми витягли Людвіґа Бреєра з-під його шинелей. Тихим голосом він прочитав «Отче наш».

Ми подавали мерців до могили. Вайль допомагав піднімати їх. Я бачив, як він тремтів.

— За вас помстяться, помстяться знову та знову, — шепотів він майже беззвучно.

Я подивився на нього з подивом.

— Що з тобою? — запитав я його. — Це ж не перші, кого ти ховаєш. Так тобі за багатьох доведеться мстити.

Він замовк.

Коли ми поклали перші ряди, Юпп та Валентин притягли в плащ-наметі ще когось.

— Цей ще живий, — сказав Юпп і відкрив обличчя пораненого.

Козоле глянув на нього.

— Довго не протягне, — визначив він. — Почекаємо, поки відійде.

Людина на плащ-наметі переривчасто дихала. При кожному зітханні по підборіддю стікала кров.

— Може, віднести його? — запитав Юпп.

— Тоді він відразу ж помре, — сказав Альберт, показуючи на кров.

Ми поклали пораненого осторонь. Макс Вайль залишився при ньому, а ми знову взялися за роботу. Тепер мені допомагав Валентин. Ми опустили Глазера.

— Ох, бідолаха, у нього ж дружина, — бурмотів Валентин.

— Обережніше: наступний Шрьодер! — крикнув Юпп, опускаючи плащ-намет.

— Тихо! — цитьнув на нього Брьоґер.

Козоле ще тримав труп у руках.

— Хто? — перепитав він.

— Шрьодер, — повторив Юпп, вважаючи, що Фердинанд уже все знає.

— Що ти мелеш, дурню? Шрьодер у полоні! — розізлився Козоле.

— Це правда, Фердинанде, — підтвердив Альберт Трос-ке, який стояв поруч.

Ми затамували подих. Не кажучи ні слова, Козоле повернув нам Шрьодера наверх і сам виліз за ним. Кишеньковим ліхтарем він освітив тіло. Низько нахилившись над рештками обличчя, він шукав знайомі риси.

— Слава Богу, що фельдфебель забрався геть, — шепнув Карл.