Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Зайнято всього три столики. За одним якісь спекулянти домовляються про вагон продовольства, за іншим подружжя заглибилося в газети, за третім сидимо ми й ніжимо свої відвиклі від хорошого життя дупи на червоному плюші диванів.

Фіранки брудні, кельнерка позіхає, повітря сперте, і, по суті, хорошого тут мало, але для нас це щось особливе. Ми затишно розташувалися, часу в нас тепер купа, грає музика, і ми дивимося у вікно. Ми довго були позбавлені всього цього.

Ми сидимо дуже довго. Ось уже всі три музиканти складають свої інструменти, а кельнерка нетерпляче кружляє довкола нашого столика. Нарешті ми платимо й виходимо на вечірню вулицю. Як чудово, не поспішаючи, переходити від вітрини до вітрини, ні про що не думати та почуватися незалежною людиною!

На Штубенштрасе ми зупиняємося.

— Може, нам зайти до Беккера? — пропоную я.

— Давай зазирнемо, — погоджується Альберт. — От він здивується!

У крамниці Беккера ми провели частину наших шкільних років. Там можна було купити все, що завгодно: зошити, малярське приладдя, сачки для ловів метеликів, акваріуми, колекції марок, старі книги й розв’язання задач з алгебри. У Беккера ми пропадали годинами, і в нього ми крадькома курили та призначали перші таємні побачення з ученицями міської школи. Беккеру ми довіряли наші таємниці.

Ми заходимо. По кутках кілька школярів швидко ховають у зігнутих долонях розкурені цигарки. Ми посміхаємося і виструнчуємося. Підходить продавчиня і запитує, що нам потрібно.

— Ми хотіли б поговорити особисто з паном Беккером.

Дівчина зволікає.

— Можу я замінити його?

— Ні, фройляйн, — заперечую я, — ви не можете його замінити. Скажіть про нас, будь ласка, панові Беккеру.

Вона йде. Ми з Альбертом переглядаємось і, задоволені своєю вигадкою, чекаємо, поклавши руки в кишені. Оце буде зустріч!

На дверях контори дзвенить добре знайомий дзвіночок. Виходить Беккер — худорлявий, сивенький і неохайний, як завжди. Хвилинку він, примружившись, дивиться на нас, потім впізнає.

— Ви тільки подивіться! — вигукує він. — Біркгольц і Трос-ке! Отже, повернулися?

— Так, — жваво відгукуємося ми, очікуючи, що зараз усе почнеться.

— От і чудово! А що вам потрібно? Сигарети?

Ми збентежені. Ми, власне, нічого не збиралися купувати, нам це й на думку не спадало.

— Так, — кажу я нарешті, — десяток сигарет.

Беккер відраховує нам сигарети.

— Ну, до скорого побачення, — киває він нам і тут же збирається зникнути за дверима контори.

З хвилину ще ми не рушаємо з місця. Він обертається.

— Щось забули? — питає він уже зі сходів.

— Ні, ні, — відповідаємо ми й виходимо з магазину.

— Що ти на це скажеш? — питаю я Альберта на вулиці. — Він, очевидно, думає, що ми їздили прогулятися.

Альберт із досадою махає рукою:

— Цивільний, що ти хочеш.

Ми довго блукаємо містом. Пізно ввечері до нас приєднується Віллі, і ми всією компанією йдемо в казарми.

Дорогою Віллі раптом відскакує вбік. Я теж злякано здригаюся. Знайомий звук прорізає повітря, ніби десь поряд летить снаряд. За мить ми зніяковіло переглядаємось і сміємося. Це всього лише трамвай заверещав на повороті.

Юпп та Валентин самотньо сидять у великому порожньому приміщенні. Тьяден взагалі ще не показувався. Не повертався із борделю. Обидва радісно вітають нас: тепер можна зіграти партію в скат.

За той короткий час, поки ми не бачилися, Юпп встиг стати членом солдатської ради. Він просто сам проголосив себе ним, тому що в казармі жахливий розгардіяш і ніхто нічого до пуття не знає. На перший час Юпп таким чином влаштувався, бо на свою попередню цивільну посаду йому повернутися не вдалося. Адвокат, у якого він працював у Кельні, написав йому, що нова канцеляристка чудово працює, а до того ж обходиться дешевше, крім того, Юпп на фронті, без сумніву, дещо відстав від канцелярських справ. Пан адвокат надзвичайно про це шкодує, але часи нині суворі. Він шле панові Юппу свої найкращі вітання.

— От зараза! — меланхолійно говорить Юпп. — Усі ці роки я мріяв тільки про одне — як би опинитися подалі від армії, а тепер ось радієш, що тебе не женуть геть. Ну, пропадати так пропадати — ставлю вісімнадцять!

У Віллі в руках вигідна комбінація карт.

— Двадцять! — відповідаю я за нього. — Ну, а ти, Валентине?

Валентин знизує плечима:

— Двадцять чотири!

На сорока Юпп пасує. У цю хвилину з'являється Карл Брьоґер.

— Захотілося подивитися, як ви живете, — говорить він.