Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Неспокійне очікування чогось невідомого нависло над площею. Натовп стоїть суцільною стіною. За рідкісним винятком усі — солдати. Багато хто з дружинами. На мовчазних, замкнутих обличчях той же вираз, що на фронті, коли з-під сталевого шолома очі видивляються ворога. Але зараз у поглядах миготить ще й інше: передчуття майбутнього, невловиме очікування нового життя.

З боку театру чути вигуки. їм відповідає глухий гуркіт.

— Ну, хлопці, здається, буде діло! — захоплено вигукує Віллі.

Ліс піднятих рук. Натовпом пробігає хвиля. Ряди ворушаться. Шикуються в колони. Лунають заклики: «Товариші, вперед!» Рівномірне тупотіння демонстрантів — наче могутнє дихання. Не роздумуючи, ми вливаємося в колону.

Праворуч від нас крокує артилерист. Попереду — сапер. Група за групою. Майже ніхто не знає одне одного. Але це не заважає нам відразу ж зблизитися з тими, хто крокує поруч. Солдатам не потрібно довго знайомитися, вони — товариші, цього достатньо.

— Ходімо, Отто, чого стоїш? — кричить сапер солдату, який відійшов убік.

Той не може наважитися — з ним дружина. Поглянувши на нього, вона бере його під руку. Він ніяково посміхається:

— Пізніше, Франце.

Віллі кривиться:

— Ну от: варто тільки втрутитися спідниці, і дружбі кінець. Згадайте моє слово!

— Дурниці! — каже сапер і простягає Віллі сигарету. — Баби — це півжиття. Тільки на все свій час.

Ми мимоволі крокуємо в ногу. Але це не просто похід солдатських колон. Земля гуде, і блискавкою спалахує над головами божевільна надія, від якої захоплює подих, надія, що цей шлях цей веде просто в царство свободи й справедливості.

Проте вже через кілька сотень метрів процесія зупиняється перед будинком бургомістра. Кілька робітників стукають у парадні двері. Ніхто не відчиняє. На мить за вікнами з’являється бліде жіноче обличчя. Стукіт у двері посилюється, і в вікно летить камінь. За ним — другий. Уламки розбитого скла з дзвоном сиплються в палісадник.

На балконі другого поверху з’являється бургомістр. Крики летять йому назустріч. Він щось намагається пояснити, але його не слухають.

— Марш сюди! — кричать у натовпі.

Бургомістр знизує плечима й киває. Кілька хвилин по тому він крокує на чолі процесії.

Другим витягують із дому начальника продовольчої управи. Потім черга доходить до переляканого лисого суб’єкта, який, за чутками, спекулював маслом. Торговця зерном нам захопити вже не вдається: він вчасно втік, зачувши про наше наближення.

Колони прямують до Шльоссгоф і зупиняються перед окружним військовим управлінням. Один із солдатів швидко вибігає нагору по сходах і зникає за дверима. Ми чекаємо. Усі вікна освітлені.

Нарешті двері відчиняються. Ми з нетерпінням витягуємо шиї. Виходить якийсь чоловік із портфелем. Він витягує з нього кілька листочків і рівним голосом починає читати промову. Ми напружено слухаємо. Віллі приклав обидві долоні до своїх величезних вух. Він на голову вищий за інших, тому йому краще чути, і він повторює нам окремі фрази. Але слова оратора пролітають над нашими головами й летять кудись повз нас. Вони народжуються і вмирають, але нас вони не зачіпають, не захоплюють, не спонукають до дії, вони тільки пролітають у повітрі.

Нас охоплює неспокій. Ми не розуміємо, що відбувається. Ми звикли діяти. Адже це революція! Значить, треба щось робити. Але чоловік нагорі все говорить та говорить. Він закликає до спокою і розсудливості, хоча всі стоять дуже тихо та спокійно.

Нарешті він іде.

— Хто це був? — розчаровано питаю я.

Сусід-артилерист обізнаний краще:

— Голова ради робітничих і солдатських депутатів. У минулому, здається, зубний лікар.

— Гм… — мугикає Віллі й розчаровано крутить навсібіч рудою головою.

— Чортівня якась! А я думав, йдемо до вокзалу, а звідти прямісінько на Берлін.

Вигуки з натовпу стають дедалі голоснішими, наполегливішими. Вимагають виступу бургомістра. Його підштовхують до сходів.

Спокійним голосом бургомістр заявляє, що всі вимоги будуть найуважнішим чином розглянуті. Обидва спекулянти стоять поруч із ним і трусяться. Вони навіть спітніли від страху, хоча їх ніхто не чіпає. На них, правда, покрикують, але ніхто не наважується першим підняти на них руку.

— Ну що ж, — каже Віллі, — хоч бургомістр не боягуз.

— А він звик, — відгукується артилерист, — його кожні два-три дні витягують.

Ми здивовані.

— Часто у вас такі історії відбуваються? — питає Альберт.

Артилерист киває: