Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Щомиті він дедалі більше захоплюється своєю ідеєю. Але Карл охолоджує його запал.

— А штани в смужку в тебе є? — питає він.

Віллі спантеличений. Але тільки на мить.

— Поцуплю у свого старого з шафи, — вирішує він. — А на додачу ще його білий весільний жилет, і тоді подивимося, що ви скажете про красеня Віллі! — він обводить усіх нас по черзі сяючими від захоплення очима. — Ех, заживемо ми тепер, хлопці!

Удома я віддаю матері половину отриманих у казармі грошей.

— Людвіґ Бреєр прийшов, він чекає у твоїй кімнаті, — каже мати.

— Він, виявляється, лейтенант, — батько здивований.

— Так, — відповідаю я. — А ти хіба не знав?

Людвіґ сьогодні виглядає значно краще. Його дизентерія проходить. Він посміхається мені:

— Я хотів узяти в тебе кілька книг, Ернсте.

— Будь ласка! Вибирай будь-яку, — кажу я.

— А тобі вони хіба не потрібні?

Я заперечно хитаю головою:

— Поки що ні. Учора я спробував читати. Але, знаєш, почуваюся якось дивно — не можу як слід зосередитися: після двох-трьох сторінок починаю думати про щось інше. У голові ніби щільний туман. Ти що хочеш? Белетристику?

— Ні, — каже Людвіґ.

Він вибирає кілька книг. Я переглядаю назви.

— Що це ти, Людвіґу, такі важкі речі береш? — питаю я. — Навіщо тобі це?

Він ніяково посміхається і якось несміливо каже:

— На фронті, Ернсте, я багато думав, але ніяк не міг додуматися до суті речей. А тепер, коли війна позаду, мені хочеться дізнатися силу-силенну всякої всячини: чому це могло статися і як відбуваються з людьми такі штуки. Тут багато питань. І в самих собі треба розібратися. Адже раніше ми думали про життя зовсім по-іншому. Багато, багато хотілося б знати, Ернсте.

Показуючи на відібрані ним книги, я питаю:

— І ти сподіваєшся тут знайти відповідь?

— Спробую. Я тепер читаю з ранку до ночі.

Аюдвіґ сидить у мене недовго. Після того, як він іде геть, я замислююся. Що я зробив за весь цей час? Присоромлений, відкриваю першу-ліпшу книгу. Але незабаром рука з книгою опускається і я спрямовую у вікно нерухомий погляд. Так я можу сидіти годинами, дивлячись у порожнечу. Раніше такого зі мною не траплялося. Я завжди знав, що мені потрібно робити.

Заходить мати.

— Ернсте, ти ж підеш сьогодні ввечері до дядька Карла? — питає вона.

— Піду. Гаразд! — відповідаю я, трохи роздратований.

— Він нерідко посилав нам продукти, — обережно каже вона.

Я киваю. Там, за вікнами, сутеніє. У гілках каштана залягли

блакитні тіні. Я повертаю голову.

— Ви часто ходили влітку до тополиної алеї, мамо? — жваво питаю я. — Там, мабуть, добре.

— Ні, Ернсте, за весь рік жодного разу не зібралися.

— Чому ж, мамо? — дивуюся я. — Адже раніше ви щонеділі туди їздили.

— Ми, Ернсте, взагалі більше не гуляли, — тихо каже вона. — Після прогулянок дуже хочеться їсти, а не було чого.

— Он воно як, — кажу я. — А в дядька Карла всього було вдосталь, так?

— Він нам іноді дещо посилав, Ернсте.

Мені раптом стає сумно.

— Навіщо все це було потрібно, мамо? — кажу я.

Вона мовчки гладить мене по руці:

— Для чогось, Ернсте, було потрібно. Господь Бог має знати.

Дядько Карл — наш багатий родич. У нього є власна вілла, і під час війни він служив у військовому казначействі.

Вовк супроводжує мене. Я змушений залишити його на вулиці: тітка не любить собак. Дзвоню.

Двері відчиняє елегантний чоловік у фраку. Розгублено вклоняюся. Лише потім мені спадає на думку, що це, певно, лакей. Про такі речі я за час солдатчини зовсім забув.

Людина у фраку міряє мене поглядом з ніг до голови, наче він щонайменше підполковник у цивільному. Я посміхаюся, але моя посмішка залишається без відповіді. Коли я стягую з себе шинель, він піднімає руку, немов збираючись мені допомогти.

— Не варто, — кажу я, намагаючись завоювати його симпатію, і сам вішаю свою шинель на вішалку, — я сам впораюся. Я все ж таки старий вояка!

Але він мовчки, із зарозумілим виразом обличчя, знімає мою шинель і перевішує її на інший гачок. «Холуй», — думаю я і проходжу далі.

Брязкаючи шпорами, назустріч мені виходить дядько Карл. Він вітає мене з поважним виглядом, адже я лише солдат. Я з подивом оглядаю його блискучу парадну форму.

— Хіба у вас сьогодні печеня з конини? — намагаюся пожартувати я.

— А в чому справа? — здивовано питає дядько Карл.

— Бо ти у шпорах виходиш до обіду, — відповідаю я, сміючись.

Він кидає на мене сердитий погляд. Мимоволі я, здається, зачепив його хворе місце. Ці тилові жеребці часто мають непомірну пристрасть до шпор і шабель.