Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Дивись, не схопи двійку з поведінки!

Останні півроку він служив льотчиком. Він збив чотири англійських літаки, але я сумніваюся, що він зуміє довести теорему Піфагора.

Наближаємося до семінарії. Назустріч — суцільні військові шинелі. Майже забуті обличчя, роками не чуті імена. Підходить, шкутильгаючи, Ганс Вальдорф, якого ми в листопаді сімнадцятого року витягли з вогню із розбитим коліном. Йому відрізали ногу до стегна, він носить важкий протез на шарнірах і сильно стукає, коли ходить. Ось і Курт Лайпольд. Сміючись, він представляється:

— Гьотц фон Берліхінген із залізною рукою.

На місці правої руки в нього протез.

З воріт виходить юнак, у якого замість голосу виривається з горла якесь клекотіння:

— Мене ви, мабуть, не впізнаєте, правда ж?

Я вдивляюся в обличчя, точніше, в те, що залишилося від обличчя. Чоло, аж до лівого ока, перетинає широкий червоний шрам. Над оком наросла плоть так, що око ледь видно. Але воно зряче. Праве око нерухоме — скляне. Носа немає. Місце, де він мав бути, закриває чорний клапоть. З-під клаптя тягнеться рубець, який двічі перетинає рот. Рубець зрісся бугристо й косо, і тому мова така нечітка. Зуби штучні — видно, як во-ни прикріплені. Нерішуче дивлюся на нього. Клекочучи, голос промовляє:

— Пауль Радемахер.

Тепер я впізнаю його. Ну так, адже це його сірий костюм у смужку!

— Здрастуй, Паулю, як справи?

— Сам бачиш, — він намагається розтягнути губи в посмішку. — Два удари заступом. Та й це ще на додачу.

Радемахер піднімає руку, на якій бракує трьох пальців. Сумно блимає його єдине око. Друге нерухомо й байдуже дивиться вперед.

— Не знаю, чи зможу я ще стати вчителем. Дуже вже погано в мене з мовою. Ти, наприклад, розумієш мене?

— Чудово розумію, — відповідаю я. — Із часом усе владнається. Напевно можна буде ще раз прооперувати.

Він знизує плечима й мовчить. Видно, у нього мало надії. Якби можна було оперувати ще раз, лікарі, напевно, вже зробили б це.

До нас прямує Віллі, начинений останніми новинами. Борк-ман, виявляється, таки помер від своєї рани в легенях. Рана ускладнилася швидкоплинними сухотами. Генце, дізнавшись, що пошкодження спинного мозку навіки прикує його до інвалідного крісла, застрелився. Генце можна зрозуміти: він був нашим найкращим футболістом. Меєра вбили у вересні. Ліх-тенфельда — у червні. Ліхтенфельд пробув на фронті тільки Два дні.

Раптом ми здивовано зупиняємося. Перед нами виростає маленька непоказна фігура.

— Вестергольте? Невже ти? — з подивом запитує Віллі.

— Я, мухомор ти нещасний!

Віллі вражений:

— А я думав, тебе вбили.

— Поки ще ні, — добродушно відповідає Вестергольт.

— Але ж я ж сам читав оголошення в газеті!

— Помилилися, — посміхається чоловічок.

— Нічому не можна вірити, — похитуючи головою, говорить Віллі. — Я думав, тебе давно зжерли черв’яки.

— Вони з тебе почнуть, Віллі, — самовдоволено кидає Вес-тергольт. — Ти раніше там будеш. Руді довго не живуть.

Ми заходимо у ворота. Двір, на якому ми колись о десятій ранку їли наші бутерброди, класні кімнати з дошками й партами, — все це точно таке ж, як і колись, але для нас немов із якогось іншого світу. Ми впізнаємо лише запах цих напівтемних приміщень: такий самий, як у казармі, тільки трохи слабший.

Сотнями труб поблискує в актовому залі орган. Праворуч від органа розмістилася група вчителів. На директорській кафедрі стоять два вазонки з кімнатними рослинами, листки яких схожі на шкіряні, а спереду її прикрашає лавровий вінок зі стрічками. На директорові сюртук. Отже, передбачається урочиста зустріч.

Ми збилися в купку. Нікому не хочеться опинитися в першому ряду. Тільки Віллі невимушено виходить вперед. Його руда голова в напівтемряві залу нагадує червоний ліхтар у нічному шинку.

Я оглядаю групу вчителів. Колись вони означали для нас більше, ніж інші люди; не тільки тому, що були нашими начальниками, ні, ми в глибині душі все-таки вірили їм, хоча й жартували з них. Тепер же це для нас лише жменька людей похилого віку, на яких ми дивимося з поблажливою зневагою.

Ось вони стоять і знову збираються нас повчати. На їхніх обличчях так і написано, що вони готові принести нам у жертву частинку своєї важливості. Але чого ж вони можуть навчити нас? Ми тепер знаємо життя краще, ніж вони, ми здобули інше знання — жорстоке, криваве, страшне й невблаганне. Тепер ми могли б їх дечого повчити, але кому це потрібно!

Якби, наприклад, зараз на цей зал почалася штурмова атака, вони б, як кролі, кинулися врізнобіч, розгублено й безпорадно, — з нас же ніхто не втратив би голови. Спокійно й рішуче ми почали б із найбільш доцільного: закрили б їх десь, щоб не плуталися під ногами, а самі взялися б за оборону.