Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ти, Альвіне, краще поводься тихіше. — Ти скомпрометував свого класного керівника більше за всіх. Сам подумай: спершу ти був занесений до списків убитих, потім зазнав честі отримати зворушливу промову розчуленого директора, у якій він вшановує тебе як героя і зразкового учня, і після цього в тебе ще вистачає нахабства повернутися цілим і неушкодженим! Старий тепер здорово вляпався з тобою. Йому доведеться взяти назад усі похвали, які він призначив тобі як небіжчикові. Адже з алгеброю і з творами у тебе, мабуть, так само погано, як і раніше.

Ми вибираємо учнівські ради. Наші педагоги, можливо, здатні втовкмачити нам у голови трохи знань, необхідних для складання іспитів, але керувати собою ми їм не дозволимо. Від нас, семінаристів, ми вибираємо до ради Людвіґа Бреєра, Гельмута Райнерсманна й Альберта Троске; від гімназистів — Ґеорґа Рає і Карла Брьоґера. Далі нам треба вибрати трьох делегатів для поїздки — завтра ж — у навчальний округ і міністерство освіти. їхнє завдання — домогтися впровадження наших вимог щодо терміну навчання та іспитів. Поїдуть Віллі, Вестергольт і Альберт. Людвіґ їхати не може — він ще не цілком одужав.

Усі троє отримують військові посвідчення та безкоштовні проїздні квитки. їх у нас у запасі цілі пачки. Не бракує нам і офіцерів та солдатських депутатів, щоб підписати ці папірці.

Гельмут Райнерсманн придумує, як досягти візуальної переконливості. Він умовляє Віллі повісити в шафу знайдену ним на складі нову шинель і надіти для подорожі стару — залатану й продірявлену кулями. Віллі вражений:

— Навіщо?

— На канцелярських щурів така штука подіє краще, ніж тисяча аргументів, — пояснює Гельмут.

Віллі незадоволений: він дуже пишається своєю новою шинеллю й розраховував похизуватися нею в столичних кафе.

— Якщо я в розмові з чиновником міністерства добряче стукну кулаком по столі, це подіє не гірше, запевняю тебе, — намагається відстояти свої інтереси Віллі.

Але Гельмута нелегко переконати.

— Не можна, Віллі, одним махом трощити все, — каже він. — Нам ці люди тепер потрібні, що ж удієш? Якщо ти в латаній шинелі вдариш кулаком по столі, ти досягнеш більшого, ніж якщо ти це зробиш у новій, такі вже ці панове, повір мені.

Віллі погоджується. Гельмут повертається до Альвіна Вестер-гольта й оглядає його. Фігура Альвіна здається йому недостатньо значущою. Тому він чіпляє йому на груди орден Людвіґа Бреєра.

— Так ти справиш сильніше враження на будь-якого таємного радника, — каже Гельмут.

Альберт цього не потребує. У нього на грудях і без того достатньо брязкалець. Тепер усі троє споряджені як слід. Гельмут оглядає плоди своїх старань.

— Блискуче! — каже він. — А тепер — у дорогу! І покажіть цим відгодованим свиням, що означає справжній рубака.

— Можеш на нас покластися, — відповідає Віллі. Він заспокоївся і почувається в своїй тарілці.

Димлять сигари й люльки. Мрії, ідеї та бажання вирують ключем. Хто знає, у що все це виллється. Сотня молодих солдатів, вісімнадцять лейтенантів, тридцять фельдфебелів і унтер-офіцерів зібралися тут і хочуть знову вступити в життя. Кожен із них зуміє з найменшими втратами провести крізь артилерійський вогонь по важкій місцевості роту солдатів, кожен із них, ні хвилини не вагаючись, зробив би все, що слід, якби вночі в його окопі пролунав крик: «Ідуть!» Кожен із них — справжній солдат, не більше й не менше.

Але для мирного життя? Чи здатні ми на це? Чи зможемо ми стати ще кимось, крім солдатів?

Я іду з вокзалу, приїхав відвідати Адольфа Бетке. Будинок його впізнаю відразу: на фронті Адольф досить часто й детально описував його.

Сад із фруктовими деревами. Яблука зібрано ще не всі. Багато їх лежить у траві під деревами. На майданчику перед будинком величезний каштан. Земля під ним густо всіяна іржаво-бурим листям; цілі купи листя лежать і на кам'яному столі та на лаві. Серед них мерехтять колючі, як їжаки, рожево-білі серединки розколотих каштанів та брунатно відблискують шкірки позбавлених лушпиння плодів. Я піднімаю кілька каштанів і розглядаю лаковану, з прожилками, як червоне дерево, шкаралупу зі світлим плямками біля основи. Важко повірити, що все це існує. Я озираюся навколо — скільки всього неймовірного оточує мене: ці яскраві кольори на деревах, оповитий блакитним серпанком ліс, справжній ліс, а не знівечені снарядами обгорілі пні, вітер без порохового диму та без смороду газів над полями, зорана земля, яка жирно виблискує і терпко пахне, і коні, запряжені в плуги, а за ними орачі — без гвинтівок, орачі, які повернулися на батьківщину, орачі в солдатських шинелях.