Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

А вона все плаче і чути нічого не хоче. Він замислено сідає на лаву й раптово відчуває гострий голод. На столі лежать яблука з його власного саду, чудовий ранет; він бере їх і їсть, аби щось робити. І раптом руки у нього опускаються: він зрозумів. Несамовита лють скипає в ньому, йому хочеться що-небудь рознести вщент, він вибігає з дому на пошуки кривдника.

о

Адольф не знаходить його. Іде в шинок. Його зустрічають привітно. Але всі ніби на голках, в очі не дивляться, в розмовах обережні, — отже, все знають. Він робить вигляд, ніби нічого не трапилося, але кому це під силу? Він п'є щось і вже збирається йти, як раптом його запитують: «А додому ти заходив?» Він виходить із шинку, і його супроводжує мовчання. Він нишпорить по всьому селу. Стає пізно. Ось він знову біля своєї хвіртки. Що йому робити? Він заходить. Горить лампа, на столі кава, на плиті сковорідка зі смаженою картоплею. Серце у нього стискається: як добре було б, якби все було як слід. Навіть біла скатертина на столі. А тепер від цього тільки ще важче.

Дружина сидить біля столу й більше не плаче. Коли він сідає, вона наливає йому каву і приносить картоплю та ковбасу. Але для себе тарілки не ставить.

Він дивиться на неї. Вона схудла та зблідла. І знову гостра гіркота безнадійності перевертає всю його душу. Він ні про що не хоче більше знати, він хоче піти, замкнутися, лягти на ліжко й перетворитися на камінь. Кава парує, він відсуває її, відсуває і сковорідку з картоплею. Дружина лякається. Вона знає, що зараз буде.

Адольф продовжує сидіти, встати він не в змозі, хитнувши головою, він тільки вимовляє:

— Іди геть, Маріє.

Не кажучи ні слова, вона накидає на себе хустку, ще раз підсуває до нього сковорідку й боязко просить: «Ти хоч поїж, Адольфе», — і йде геть. Вона йде, як завжди, тихою ходою, безшумно. Стукнула хвіртка, гавкнув собака, за вікнами виє вітер. Ветке залишається сам.

А потім настає ніч.

Кілька днів такої самотності у власному будинку для людини, яка щойно повернулася з окопів, — це важке випробування.

Адольф намагається знайти свого кривдника, він хоче побити його, побити до напівсмерті. Але той, відчувши небезпеку, своєчасно зник. Адольф підстерігає його, шукає всюди, але не може напасти на слід, і це добиває його остаточно.

Приходять тесть і теща й намагаються поговорити з ним: дружина його, мовляв, давно схаменулися, чотири роки самотності — це не дрібниця, винен у всьому цей негідник, під час війни ще й не такі речі бували.

— Що робити, Ернсте? — Ветке дивиться на мене.

— Будь воно тричі прокляте! Чорт! — кажу я.

— І для цього, Ернсте, ми поверталися додому.

Я наливаю, ми п'ємо. В Адольфа закінчилися сигари, і оскільки він не хоче йти по них у шинок, вирушаю туди я. Адольф багато курить, і з сигарами йому буде легше. Тому я відразу беру цілий ящик «Лісової тиші»; це товсті коричневі обрубки, які цілком відповідають своїй назві: вони зроблені з чистого, без усяких домішок, букового листя. Але це краще, ніж нічого.

Коли я повертаюся, в будинку Адольфа є ще хтось. Я відразу здогадуюсь, що це його дружина. Вона тримається прямо, але плечі в неї похилі. Є щось зворушливе в жіночій потилиці, щось дитяче, і, мабуть, ніколи не можна на жінку всерйоз розізлитися. Товстухи з жирними потилицями, звичайно, не враховуються.

Я знімаю кашкет і вітаюся. Жінка не відповідає. Я ставлю перед Адольфом сигари, але він не доторкається до них. Годинник цокає. За вікном кружляє листя каштана; іноді поодинокі листки шурхотять об вікно, а вітер приплюскує їх, і тоді здається, що ці п’ять зелених зубців на одному стеблі погрожують тобі крізь шибку, наче розчепірені пальці, руки, які тягнуться до тебе з вулиці — темні, мертвотні руки осені.

Нарешті Адольф робить якийсь рух і говорить незнайомим мені голосом:

— Ну, йди вже, Маріє.

Вона слухняно, як школярка, встає і, дивлячись прямо перед собою, йде. М’яка лінія потилиці, вузькі плечі — і як тільки все це могло трапитися?

— Ось так вона приходить щодня і сидить тут, мовчить, чекає чогось і все дивиться на мене, — з глибокою гіркотою говорить Адольф.

Мені шкода його, але тепер уже не тільки його, а й жінку.

— Поїхали до міста, Адольфе, який сенс тобі стирчати тут? — пропоную я.

Він відмовляється. Надворі загавкав собака. Стукнула хвіртка. Це Марія пішла до своїх батьків.

— Вона хоче повернутися до тебе, Адольфе?

Він киває. Я більше ні про що не розпитую. З бідою своєю він повинен упоратися сам.