Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Директор відкашлюється і починає промову. Слова вилітають з його вуст округлі, гладкі, — він прекрасний оратор, цього в нього не забереш. Він говорить про героїчні битви наших військ, про боротьбу, про перемогу й відвагу. Однак, незважаючи на пишномовні фрази (а може, якраз завдяки їм), я відчуваю наче укол шпилькою. Так гладко й округло все це не відбувалося. Перезираюся з Людвіґом, Альбертом, Вальдорфом, Вестергольтом, Райнерсманном; усім ця промова не подобається.

Директор говорить дедалі натхненніше. Він славить героїзм не тільки на полі бою, а й непомітний героїзм у тилу.

— І ми тут, на батьківщині, ми теж виконували свій обов’язок, ми відмовляли собі у всьому, ми голодували заради наших солдатів, жили в страхові за них, тремтіли за них. Важке це було життя, і нерідко нам доводилося, можливо, навіть гірше, ніж нашим хоробрим воїнам на фронті.

— Ось воно як! — виривається у Вестергольта.

Піднімається ремствування. Скоса подивившись на нас, старий продовжує:

— Ми, зрозуміло, не будемо порівнювати наших заслуг. Ви безстрашно дивилися в обличчя смерті й виконали свій великий обов’зок, навіть якщо остаточна перемога й не судилася нашій армії. Так давайте ж тепер ще сильніше згуртуємось у палкій любові до нашої батьківщини, яка пройшла крізь важкі випробування, давайте всупереч усім ворожим силам працювати на відновлення зруйнованої країни, працювати за заповітом нашого великого вчителя Ґете, який з глибини століть голосно промовляє у наш неспокійний час:

Стихіям всім наперекір себе ми маєм зберегти!

Голос старого на півтону знижується. Тепер він оповив його серпанком і намастив оливою. У темній зграйці вчителів починається рух. На обличчях — сувора зосередженість.

— Особливо ж вшануємо пам’ять синів нашого навчального закладу, які відважно поспішили на захист батьківщини й не повернулися з фронту. Двадцяти одного юнака немає серед нас, двадцять один боєць загинув смертю славних у бою, двадцять один герой спочиває у ворожій землі після ратних подвигів і спить непробудним сном під зеленою травою.

У цей момент лунає короткий вибух сміху. Директор, неприємно вражений, замовкає. Сміється Віллі, який своїм масивним тілом схожий на шафу. Віллі червоний, як індик, — так він розлютився.

— Зелена травичка, зелена травичка, — регоче він. — Непробудним сном. Спочивають. У гнойових ямах, у вирвах лежать вони, пробиті кулями, пошматовані снарядами, затягнуті болотом. Зелена травичка! Зараз начебто в нас не урок співу. — Він розмахує руками, наче вітряк під час бурі: — Геройська смерть! Цікаво знати, як ви собі її уявляєте! Хочете знати, як помирав маленький Гойер? Він цілий день висів на колючому дроті й кричав, а кишки вивалювалися у нього з живота, як макарони. Потім осколком снаряда йому відірвало пальці, а ще через дві години шматок ноги, а він усе ще жив і намагався уцілілою рукою всунути кишки всередину, аж увечері помер. Уночі, коли ми змогли нарешті підібратися до нього, він був продірявлений, як кухонна тертка. Розкажіть його матері, як він помирав, якщо у вас вистачить мужності!

Директор зблід. Він не знає, що йому робити: стояти на сторожі дисципліни чи впливати на нас по-доброму. Але він не встигає прийняти рішення.

— Пане директор, — каже Альберт Троске, — ми з’явилися сюди не для того, щоб почути, як добре ми зробили свою справу, хоча, на жаль, і не зуміли перемогти. Нам на це насрати!

Директор здригається, з ним здригається вся колегія педагогів, зал хитається, орган тремтить.

— Я змушений просити принаймні про те, щоб ви вибирали вислови, — намагається протестувати директор.

— Насрати, насрати і ще раз насрати, — вперто повторює Альберт. — Зрозумійте ж, роками тільки це слово й було в нас на язиці. Коли на фронті нам доводилося зовсім нестерпно, то ми забували всі ті нісенітниці, якими ви набивали нам голови, зціплювали зуби, говорили: «Насрати», — і все знову ставало на свої місця. А ви тут ніби з неба впали! Робите вигляд, що не маєте ні найменшого уявлення про те, що сталося! Сюди прийшли не слухняні вихованці, не зразкові хлопчики, сюди прийшли солдати!

— Але, панове, — мало не благально вигукує директор, — це непорозуміння, прикре непорозуміння.

Йому не дають договорити. Його перебиває Гельмут Райнерс-манн; у бою на Ізері він виніс із-під важкого ураганного вогню свого пораненого брата, і поки дотягнув його до перев'язувального пункту, той помер.

— Вони померли, — дико кричить він, — вони померли не для того, щоб ви тут виголошували промови! Померли наші товариші, і все тут! Ми не бажаємо, щоб про це багато мололи язиками!