Мнацакан Тарян - Месник - Повісті та оповідання

— Ти про що? — підвів голову Хмельницький.

— Ну, про що… Доки фашисти топтатимуть нашу землю, убиватимуть і грабуватимуть, га?

— А-а-а… Скінчиться, Олесю, будь певен. Не можу сказати точно коли, але скінчиться.

— Однак поки що вони наступають, захоплюють…

— Ти правду кажеш — поки що. Це тимчасово, Олесю, настане день, коли ми виметемо цю нечисть.

— Авжеж, як у тисяча вісімсот дванадцятому році,— озвався Таганашвілі.

Олесь спершу не зрозумів:

— Чого це ти вісімсот дванадцятий згадав?

— Ну, тоді ж великий російський полководець Кутузов без бою здав Наполеону Москву, а потім переміг його і вигнав з Росії,— пояснив Таганашвілі.

Олесь глянув на нього, як на малу дитину.

— Ти що, хочеш сказати, що й тепер ми можемо здати Москву фашистам?

— Ні, це вже зась,— сказав старший сержант Хмельницький.— Не бути фашистам у Москві.

— Якщо й далі так триватиме, то хтозна, все може бути,— встряв у розмову Сидоренко,— Он…

— Та це ще нічого не означає! — перебив його Хмельницький.— Від несподіваного удару і найдужчий чоловік похитнеться.

— А потім стане, як скеля,— додав Олесь.

Сидоренко замовк, бо й сам зрозумів, що бовкнув дурницю.

— Ну, чого ж ти зразу притих? — підкусив його Пархоменко.

— Слухай, що ти цим хочеш сказати? — образився Сидоренко.

— Дивися, не оброби штани…

— Це ти кому кажеш? — скипів Сидоренко.

— Тобі, тобі… Тому що твоя віра в нашу перемогу, як бачу, похитнулася.

— Прикуси язика, бо не подивлюся, що ти єфрейтор, а я рядовий! — стиснувши кулаки, схопився на ноги Сидоренко.

— Це ти прикуси свого язика, боягуз! — підвищив голос й Олесь і теж зірвався з місця.

— Ну, годі, годі, не гарячкуйте,— став між ними старший сержант.— Ви ж усе-таки товариші, навіщо ж між собою заводитися? Не ображайте один одного.

— Звичайно, я боягуз, а він товариш зрадника Мкртчяна,— процідив крізь зуби Сидоренко.

— Аршавір такий самий мій товариш, як і твій,— спокійно відповів Олесь і сів на своє місце.

— Ні, ви з ним були нерозлийвода, ти навіть збирався бути сватом на його весіллі.

— Ну, годі вам, припиніть,— суворо сказав старший сержант.— Надто далеко уже зайшли… Наказую мовчати й готуватися до сну — вночі вирушаємо в розвідку.

Землянку оповила тиша.

О першій годині ночі, коли відділення старшого сержанта Хмельницького було готове до виконання бойового завдання, подзвонили зі штабу полку й повідомили: «Розвідувальна операція відміняється, а командира батальйону капітана Боброва, політрука Балашова й начальника штабу старшого лейтенанта Хлєбникова чекає у себе командир полку. З’явитися негайно».

Капітан Бобров з політруком і начальником штабу зайшли до командира полку підполковника Пінчука й одразу помітили, що той у чудовому настрої. В кімнаті були комісар полку, начальник штабу, начальник розвідки, фотокореспондент дивізійної газети, штабісти.

Спиною до дверей сидів чоловік у німецькій формі. Капітан Бобров хотів доповісти про їхній прихід, але підполковник нетерплячим жестом зупинив його й запросив сісти. Бобров кинув зацікавлений погляд на чоловіка в німецькій формі й у його великих чорних очах, в усмішці завважив щось вельми знайоме. Десь вони ніби вже зустрічалися… Нарешті таки впізнав.

— Ох ти ж… Товаришу командир полку, але ж це молодший сержант мого батальйону, якого ми вважали дезертиром і зрадником…

Капітан Балашов і старший лейтенант Хлєбников здивовано перезирнулися.

— Так, це молодий сержант вашого батальйону Мкртчян,— сказав підполковник.— Можете, товариші, пишатися своїм воїном. Бачите ось ці пакети, карти, документи, що розкладені на моєму столі? Ви не уявляєте, який це скарб,— і все приніс ваш молодший сержант. Я вже не кажу про «язика» — фельдфебеля, про автомати, пістолети.

Справді, на столі в підполковника лежала ціла купа німецьких паперів. Бобров, Балашов та Хлєбников підійшли ближче, похитали головами, перезирнулися, наче питали один в одного, чи це їм не сниться, потім роздивилися довкола й побачили в кутку на підлозі трофеї, а за кілька метрів на табуретці сидів фельдфебель з підпухлими губами й розбитим обличчям.

— Все це схоже на диво, товаришу підполковник! — не стримавши радості, вигукнув капітан Бобров.— Я не вірю своїм очам.

— А ти вір, товаришу капітан, тут ніякого дива — вірменський народ завжди мав мужніх синів. Згадай хоча б легендарного Камо.

— Але ж, товаришу командир полку,— не втерпів Балашов,— як усе це сталося?