Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

— Там хтось є, — видихнула Фейт.

— Я полізу й подивлюся, — рішучо відказав Джеррі.

— Не треба, — прохально мовила Уна, вчепившись братові в руку.

— Ні, я полізу.

— Тоді поліземо всі, — заявила Фейт.

Четвірка видерлася нагору хисткою драбиною: Фейт і Джеррі — відважно, Уна — бліда від страху, а Карл — байдуже, міркуючи хіба, чи не знайдеться на копиці кажан. Йому дуже кортіло побачити кажана в денному світлі.

Уздрівши те, що видавало дивний шурхіт, Мередіти на мить оніміли від щирого подиву. У невеликому кубельці в сіні лежала, згорнувшись калачиком, дівчинка, весь вигляд якої свідчив, що вона допіру прокинулася. Побачивши непроханих гостей, дівчинка підхопилася, непевно й кволо, і в яскравому сонячному сяйві, що лилося крізь павутину на віконці за її спиною, вони розгледіли худе й виснажене засмагле обличчя. Вона мала густе пряме волосся на колір, мов кужіль, і чудернацькі очі, «геть білі», як подумалося пасторським дітям, — очі, що поглядали зухвало, а проте й жалібно. Вони й справді були такі блідаво-блакитні, що здавалися білими, надто в контрасті з тонкою чорною смужкою довкола райдужної оболонки. Дівчинка стояла боса й простоволоса, убрана в старе, подерте й полиняле платтячко, затісне й закоротке, як на її статуру. Зі змарнілого личка важко було вгадати, скільки їй років, але на зріст вона виглядала приблизно дванадцятилітньою.

— Хто ти? — запитав Джеррі.

Дівчинка озирнулася, мовби шукаючи шляхів до втечі. Потім, здригнувшись від розпачу, примирилася з неминучим.

— Я Мері Ванс, — проказала вона.

— Звідки ти? — допитувався Джеррі.

Замість відповіді Мері сіла чи то впала на копицю й розплакалася. Фейт ураз підскочила до неї та обійняла за худі тремкі плечі.

— Не діймай її, — звеліла вона братові й міцніше пригорнула малу приблуду. — Не плач, мила, не плач. Розкажи нам, що сталося. Ми — друзі.

— Я так… так хочу їсти, — схлипнула Мері Ванс. — Як поїла уранці в четвер, то тільки потім води ондо в струмку попила.

Мередіти нажахано перезирнулися. Фейт підвелася.

— Ходімо з нами, поїси, тоді все й розкажеш. Тут недалеко, у пасторськім домі.

— Ой, ні, — скулилася Мері. — Що скажуть ваші татко й мамця? Вони ж мене геть назад виженуть.

— Мами в нас немає, а татові й тітці Марті байдуже. Ходімо, кажу тобі, — Фейт нетерпляче тупнула ногою. Невже ця дивна дівчинка надумала вмерти з голоду ледь не на їхнім порозі?

Хоч-не-хоч Мері скорилася. Вона так охляла, що не могла сама злізти драбиною, проте Мередіти підтримали її й провели крізь луку пана Тейлора просто до власної кухні. Тітка Марта, пораючись коло звичного суботнього обіду, не звернула уваги на гостю. Фейт і Уна кинулися до комори в пошуках сякої-такої їжі. Невдовзі дівчата відшукали шмат холодної «тотожності», хліб, масло, молоко й засохлий пиріг. Мері хапала й ковтала все поспіль, захланно й неперебірливо; пасторські діти стояли довкруж і дивилися. Джеррі відзначив, що Мері Ванс має гарні вуста й рівні білосніжні зуби. Фейт перелякано усвідомила, що, крім старого благенького плаття, на Мері не вдягнено анічогісінько. Унині очі повнилися жалем, Карлові — подивом, і всім Мередітам їхня нова знайома була дуже цікава.

— Тепер ходімо на цвинтар і розповіси нам про себе, — звеліла Фейт, коли апетит Мері вщух. Дівчинка згодилася, цього разу охоче. Ситна їжа розв’язала її говіркий язичок і відновила природну жвавість.

— А ви свому таткові не перекажете? Чи ще кому? — запитала Мері, коли її урочисто всадовили на могилі Єзекії Поллока. Пасторські діти сіли рядочком навпроти, тішачись лоскітним відчуттям пригоди й таємниці. Щось мало статися — і воно сталося.

— Не перекажемо.

— Чесно?

— Чесно-чесно.

— Ну то, бачте, я втекла. Жила я собі в пані Вайлі по той бік затоки. Знаєте пані Вайлі?

— Ні.

— А ні — то й не треба. Така вона злюча! Я її страх ненавиджу. Замучила мене до смерті, їсти не давала, а била коли не щодень. Глядіть-но.

Мері закасала подерті, перелатані рукави й вистромила кощаві руки, усі вкриті саднами та чорними синцями. Мередіти здригнулися. Щоки Фейт спалахнули рум’янцем обурення, Унині сині очі блищали від сліз.

— У середу надвечір вона била мене костуром, — безбарвно вела далі Мері. — Бо корова буцнула ногою та й перевернула цебро з молоком. А я хіба знала, що та триклятуща корова увізьме й буцне?

По спинах слухачів пробігла дрож — радше весела, ніж огидна. Самі вони нізащо не наважилися б вимовити таке неблагопристойне слово, проте змога почути, як його вимовляє хтось інший, та ще й дівчина, була вельми приваблива. Еге ж, цікава істота ця Мері Ванс!