Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

— Ти правильно зробила, що втекла, — мовила Фейт.

— Я не тому втекла, що вона мене била. До лупки я звична. Нє, я ще за тиждень доти хотіла чкурнути геть. Почула, що пані Вайлі хоче ферму свою здавати в оренду, а сама поїхати в Лобридж, а мене віддати своїй кузині до Шарлоттауна. Отого я вже не хтіла зносити! Кузина та ще гірша за саму пані Вайлі. Стара того літа мене на місяць їй позичала, то ліпше в самого диявола жити.

Сенсація номер два! Проте Уна глянула на Мері знічено.

— Ну, то я й надумала тікати. Було в мене сімдесят центів — дала пані Крофорд, я їй весною картоплю садила. Пані Вайлі про те не знає — вона до кузини була тоді їздила. Я собі подумала — сховаюся в Глені, куплю квиток до Шарлоттауна та знайду там якоїсь роботи. Я дівка моторна, не ледача. Ото в четвер і вшилася, доки стара вилежувалася. Шість миль сюди пішки протюпала. А вже на станції дивлюся — грошей нема, загубила. Де, як — не знаю. Нема, і все. І що мені робити? Вернутися до старої — вона з мене шкуру злупить. Так і сховалася в тій стодолі.

— І що ти робитимеш тепер? — запитав Джеррі.

— Не знаю. Вернуся, мабуть, та й доведеться все стерпіти. Кендюх я набила, то, може, ще буде незле.

Та попри вдавану відвагу, в очах Мері було знати страх. Зненацька Уна сіла побіля неї й обійняла за плечі.

— Не вертайся. Живи тут, із нами.

— Таж пані Вайлі мене винюшить, — мовила Мері. — Певно, і слід уже взяла. Я можу тут побути, доки вона мене знайде, якщо ваш татко дозволить. Дурна я була, що надіялася втекти. Вона кого хоч із-під землі дістане. Але я була така нещасна.

Голос Мері затремтів, але дівчинка соромилася виявів слабкості.

— Собаки так не живуть, як я ці чотири роки жила, — пояснила вона гордовито.

— Ти чотири роки жила в пані Вайлі?

— Угу. Вона мене взяла із сиротинцю в Гоуптоні, як мені було вісім.

— Пані Блайт із того самого сиротинцю, — сказала Фейт.

— Там я два роки жила. Коли мені було шість, мамця моя повісилась, а татко горлянку собі перерізав.

— Жах! А чого? — запитав Джеррі.

— Дозюзюкалися, — лаконічно пояснила Мері.

— І в тебе немає рідних?

— Нє, жодного, як я знаю. Хоча були ж — мене назвали на честь десятка тіток. Повне моє ім’я — Мері-Марта-Люсілла-Мур-Болл Ванс. Чули таке? Мій дід був заможний — заможніший, певно, за вашого. Але татко всі гроші пропив, і мамця йому помогла. Вони теж мене били. Ох, мене так часто лупцювали, аж тепер мені це наче як подобається.

Мері стріпнула головою. Вона відчувала, що пасторським дітям жаль її, а їй хотілося викликати не жаль, а заздрість. Дівчинка весело роззирнулася довкруж. Її чудернацькі очі, ще донедавна сухі й каламутні від голоду, сяяли життєрадісним блиском. Зараз вона покаже цій малечі, що вона за одна!

— Я стільки хворіла, що страх, — пихато сказала вона. — Мало хто стільки хворів, скільки я. А в мене була скарлатина, кір, бешиха, кашлюк, свинка та невмонія.

— А смертельна хвороба в тебе колись була? — озвалася Уна.

— Не знаю, — завагалася Мері.

— Авжеж ні, — пирхнув Джеррі. — Коли смертельна хвороба, людина вмирає.

— Насправді-то я ніколи не вмирала, — мовила Мері, — але одного разу ледь була не скопитилась. Усі вже думали, я геть мертвячка, хтіли на стіл викладати, коли я взяла й очуняла.

— А як воно, коли майже помреш? — поцікавився Джеррі.

— Ніяк. Я аж за кілька днів про те довідалась. То сталося тоді, як у мене була невмонія. Пані Вайлі не кликала лікаря — сказала, мовляв, не хоче тринькати гроші на наймичку із сиротинцю. Мене тоді стара Крістіна Мак-Алістер припарками відживила — ну, я й не вмерла. Але часом думаю, що ліпше таки вмерла би зовсім — і квит. Мені було б краще.

— Якби ти пішла на небеса, то, може, і так, — невпевнено проказала Фейт.

— А можна ще десь піти? — стривожилася Мері.

— Є ще пекло, — тихо сказала Уна, пригортаючи її, щоб засторога не видавалася надто жахливою.

— Пекло? А що це таке?

— Це там, де живе диявол, — утрутився Джеррі. — Про нього ж ти певне чула… коли сама згадувала.

— Так, але я не знала, що він десь живе. Гадала, він так собі, по світі вештається. Пан Вайлі ще до смерті часто згадував пекло. Завжди посилав туди інших. Я думала, то якесь місто в Нью-Брансвіку, звідки він родом.

— Пекло — це жахливе місце, — мовила Фейт із приємно-дражливим трепетом, який відчуває кожен, оповідаючи про страшне. — Коли вмирає хтось лихий, він потрапляє туди й цілу вічність горить вогнем.

— Хто це тобі сказав? — недовірливо запитала Мері.