Люсі Монтгомері: Діти з Долини Райдуг

— У школі кажуть, ніби Волтер — тютя, — озвався Джеррі.

— Я не вірю в це, — заперечила Уна. Волтер здався їй дуже вродливим хлопцем.

— Але він пише вірші. Торік дістав на шкільному конкурсі нагороду за вірш — мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Його мати вважала, що саме Берті мусив перемогти на конкурсі, бо в нього поетичне ім’я. Але Берті сказав, що ім’я — то байдуже, а написати вірш він не зміг би навіть задля порятунку власного життя.

— Мабуть, ми познайомимося з ними, коли вони прийдуть до школи, — замислилася Фейт. — Надіюся, двійнята виявляться непогані. Більшість тутешніх дівчат мені не подобається. Усі такі дурні — навіть ті, що милі й приязні. Але ці нібито з нашого тіста книш — особливо руда. Хоч я думала, двійнята завжди схожі між собою, але вони не схожі нітрохи.

— Мені сподобалася їхня мама, — зітхнула Уна, що заздрила кожній дитині, у якої була мати. Їй лише виповнилося шість років, коли померла її власна мама, та дівчинка ревно берегла в душі свої найдорожчі скарби — ніжні, безцінні спогади про надвечірні обійми й ранкові пустощі, лагідний голос, любовний погляд і наймиліший, найвеселіший сміх.

— Кажуть, вона якась не така, як усі, — мовив Джеррі.

— Пані Еліот заявляє — це тому, що пані Блайт так і не виросла, — мовила Фейт.

— Таж вона вища за саму пані Еліот.

— Це так, але в душі — пані Еліот каже, що в душі пані Блайт досі лишилася дівчинкою.

— Що це пахне? — урвав їхню розмову Карл, нюшачи повітря.

Тепер усі вони відчули запах. Звабливий аромат линув у стиглім вечірнім повітрі з маленької лісистої долини біля підніжжя пагорба, де стояв пасторський дім.

— Я хочу їсти, — мовив Джеррі.

— Сьогодні ми їли на обід лише хліб із мелясою, а на вечерю — холодну «тотожність», — сумовито проказала Уна.

Тітка Марта мала звичку щопонеділка варити величенький шмат баранини й подавати її щодня, холодну й тлусту, аж доки скінчиться. Якось у мить натхнення Фейт охрестила цю страву «тотожністю» й відтоді в пасторськім домі її завжди називали саме так.

— Ходімо, подивимося, звідки лине запах, — запропонував Джеррі.

Отож усі вони звелися на рівні ноги, весело й безтурботно промчали галявиною, мов молоді цуценята, перелізши через паркан, рвонули вниз моховитим схилом туди, звідки вабив їх дедалі сильніший аромат свіжої страви, і через кілька хвилин спинилися, задихані, у священнім закутку Долини Райдуг, де «Джем і компанія» саме намірялися проказувати молитву й частуватися.

Мередіти нерішуче спинилися. Уна пошкодувала про їхню поспішну нерозсудливість, але Ді Блайт, як завжди, трималася гідно. Дружньо всміхаючись, вона підвелася назустріч.

— Здається, я знаю, хто ви, — сказала вона. — Мабуть, діти нового пастора, так?

Фейт кивнула; щоки її взялися ямочками.

— Ми відчули запах вашої форелі й поцікавилися, що воно таке.

— То сідайте разом із нами — допоможете їсти, — мовила Ді.

— Певно, вам і самим не вистачить, — озвався Джеррі, пожадливо зиркаючи на саморобну бляшану пательню.

— Вистачить. На кожного по три рибини, — відповів Джем. — Сідайте.

Двічі просити пасторських дітей не довелося. Гості й господарі весело посідали на моховитім камінні й довго, радісно бенкетували. Нен і Ді, певно, вмерли б від жаху, якби їм стало відомо те, що добре знали Уна й Фейт: у Карла в кишені сиділо двоє мишенят. Утім, вони про це не довідалися, тож і бридко їм не було. Та й де можна познайомитися краще, ніж за обіднім столом? Коли зникла остання форель, Блайти й Мередіти вже були добрими друзями й відданими союзниками. Вони завжди знали одні одних і так триватиме ціле життя. Плем’я, що знає Йосипа, зустріло своїх.

Вони переповіли одні одним історії зі свого короткого минулого. Пасторські діти почули про Ейвонлі та Зелені Дахи, маленькі традиції Долини Райдуг і будиночок на узбережжі гавані, де народився Джем. Блайти дізналися про Мейвотер, де жили Мередіти до переїзду в Глен, про однооку ляльку Уни й улюбленця Фейт — півня Адама. Фейт завжди сердилася, коли хтось насміхався з її дивного друга, отож Блайти їй сподобалися тим, що прийняли це як належне.

— Гарний півень, такий як Адам, нічим не гірший за собаку чи кота, — сказала дівчинка. — Якби він був канаркою, ніхто й не дивувався би. Я сама виростила Адама — його, маленьке жовте курчатко, подарувала мені пані Джонсон із Мейвотера. Я назвала його на честь її чоловіка. Усіх Адамових братиків і сестричок загризла ласиця. А ляльок і котів я не люблю. Коти надто хитрі й підступні, а ляльки — неживі.