— А хто мешкає в тім будинку на пагорбі? — поцікавився Джеррі.
— Панни Вест — Еллен і Розмарі, — мовила Нен. — Цього літа ми з Ді будемо вчитися музики в панни Розмарі.
Уна дивилася на щасливих двійнят поглядом, сповненим глибокої печалі, надто лагідної та смиренної, щоб видаватися заздрістю. О, як вона хотіла й собі навчатися музики! То була одна з її маленьких потаємних мрій. Проте ні батькові, ні тітці Марті таке не спадало й на думку.
— Панна Розмарі дуже хороша й завжди так гарно вбирається, — озвалася Ді. — А коси в неї золотаві, як меляса, — додала вона сумовито, бо ж, достоту як мати, не любила кольору власних кіс.
— Панна Еллен теж мені подобається, — докинула Нен. — Вона завжди пригощає мене в церкві льодяниками. А Ді її боїться.
— У неї чорнющі брови й такий грубий голос, — боронилася Ді. — А знали б ви, як боявся її Кеннет Форд, коли був малий! Мама каже, що, як пані Форд уперше привела його до церкви, там біля них сиділа й панна Еллен. То Кеннет побачив її, закричав і верещав з переляку, аж пані Форд мусила його вивести.
— А хто така пані Форд? — зацікавлено мовила Уна.
— Форди не мешкають тут завжди — лише приїздять улітку. А цього року зовсім не приїдуть. Їхній дім — на узбережжі гавані, там колись мешкали мама з татом. Колись я познайомлю вас із Персіс Форд. Вона гарненька, як намальована.
— А я чула про пані Форд, — утрутилася Фейт. — Мені розповів Берті-Шекспір Дрю. Її чоловік був мерцем чотирнадцять років, а тоді раптом ожив.
— Дурниця, — сказала І Ієн. — То було зовсім не так. Берті-Шекспір завжди перебріхує. Я знаю цю історію й розкажу вам якось, але не тепер, бо вона дуже довга, а нам час іти додому. Мама хвилюється, коли ми довго сидимо надворі росяними вечорами.
Що ж до юних Мередітів — за них не хвилювався ніхто. Тітка Марта вже спала, а пастор надто глибоко поринув у роздуми про безсмертя душі, щоб перейматися смертністю тіла. Проте й вони подалися додому, і кожне снувало мрії про веселі прийдешні дні.
— Як на мене, Долина Райдуг іще гарніша за цвинтар, — мовила Уна. — І Блайти мені сподобалися. Приємно, коли можеш когось полюбити, бо ж часто зовсім не виходить. Тато казав у проповіді в неділю, що ми повинні любити всіх. Але як це можливо? Як можна полюбити пані Девіс?
— Тато каже так тільки в церкві, — безтурботно знизала плечима Фейт. — У нього достатньо глузду, щоб не думати цього насправді.
Тим часом юні Блайти йшли до Інглсайду — усі, крім Джема, що покинув решту на кілька хвилин і шаснув у дальній закуток Долини Райдуг. Там росли проліски, а Джем ніколи не забував принести мамі букетик, доки вони відцвітуть.
Розділ 5
Об’явлення Мері Ванс
— Такого дня як нині неодмінно мусить статися щось, — мовила Фейт, готова миттю відгукнутися на поклик кришталево чистого повітря й синіх пагорбів. Обхопивши себе руками за плечі, вона поринула в радісній танець на старім надгробку Єзекії Поллока, нажахавши двох старих панн, що проїздили повз саме тоді, коли Фейт вистрибувала довкола могил на одній нозі, дриґаючи іншою й вимахуючи руками.
— І це, — простогнала одна стара панна, — донька нашого пастора!
— Хіба таке на дивно для вдівця? — простогнала друга й обидві старі панни покивали головами.
Був ранній суботній ранок; Мередіти вийшли в умитий росою світ зі щасливим передчуттям вільного дня. Зазвичай по суботах їм не було чого робити. Навіть Нен і Ді Блайт мали свої невеличкі хатні обов’язки, проте доньки панотця, на свою втіху, могли гуляти де заманеться з рум’яного свіжого ранку до росяного вечора. Принаймні це тішило Фейт, але Уна мучилася затаєним принизливим розумінням, що їх ніколи нічого не вчать. Усі її однокласниці вже вміли куховарити, шити й в’язати шпицями, і тільки вона лишалася малою невігласкою.
Джеррі запропонував оглянути сусідські землі, отож вони рушили крізь ялинник, прихопивши дорогою Карла, що вже зо півгодини стояв навкарачки у вологій траві, розглядаючи своїх улюблених мурах. Поза ялинником розляглася лука пана Тейлора, там і тут усіяна блідо-примарними посивілими кульбабами. У віддаленім її кутку тулилася перехняблена стодола, у якій пан Тейлор вряди-годи складав надлишки сіна, та більш ні до чого вона була не придатна. Туди й подалися діти; а через кілька хвилин, тиняючись її земляною долівкою, Уна зненацька прошепотіла:
— Що це?
Усі дослухалися. З копиці линув тихенький, проте виразний шурхіт. Діти перезирнулися.
Читать дальше