Люсі Монтгомері: Діти з Долини Райдуг

Джеррі, достоту як пан Мередіт-старший, мав чорне волосся й темні очі, які, утім, не променилися замрією, а сяяли жвавим вогнем. Фейт, що сиділа поряд із братом, носила свою вроду, мов безтурботна квітуча троянда. Вона мала золотаво-карі очі, золотаво-каштанові кучері й рум’яні щоки. Фейт надто часто сміялася, щоби здобути схвалення батькової пастви, а якось навіть ошелешила стару пані Тейлор, невтішну вдову по кількох чоловіках, безсоромною заявою, та ще й на церковнім ґанку: «Світ — це не долина плачу, пані Тейлор. Він сповнений веселощів та сміху».

Маленька мрійлива Уна не любила сміятися. У її прямому чорному волоссі, заплетеному в дві кіски, не знати було пустотливих кучериків, а сині мигдалеподібні очі дивилися на світ печально й задумливо. Лише деколи несмілива замріяна усмішка осявала її лице. Уна була чутливіша до громадської думки, ніж Фейт, і стривожено усвідомлювала, що в їхнім трибі життя є щось неправильне. Їй дуже хотілося змінити його на краще, проте вона гадки не мала, як досягти бажаних результатів. Коли-не-коли вона протирала меблі від пороху — тоді, як могла знайти ганчірку, що завжди лежала деінде. Одного разу, відшукавши щітку для одягу, Уна спробувала почистити найкращий батьків костюм, а якось пришила до нього відірваний ґудзик суворою білою ниткою. Наступної неділі в церкві ту нитку помітила кожна парафіянка, і ще кілька тижнів Спільнота милосердя гула, немов розтривожений вулик.

Карл успадкував материні ясні сині очі, відважні й чесні, та її каштанове волосся із золотими іскорками. Він знав комашині таємниці й інстинктивно розумів усіх жуків і бджіл. Уна не любила сідати поруч із ним — адже хтозна, яке жаске створіння ховається в братовій кишені. Джеррі відмовився спати в одному ліжку із братом опісля того, як Томас-Карлайл узяв із собою під ковдру живого вужа. Відтак Карл зі своїми чудернацькими друзями тулився на старому ліжечку, такому короткому, аж не міг випростати ноги — і добре, що тітка Марта, котра змінювала на ньому простирадла, недобачала.

— А де вам хотілося б лежати тут, на цвинтарі, якби ми були методистами? — весело запитала Фейт.

Брати й сестра підтримали дискусію, що спонукала до захопливих роздумів.

— Місця тут мало, цвинтар уже заповнений, — мовив Джеррі. — Сам би я, мабуть, вибрав собі закуток біля дороги. Там буде чути тупіт коней і голоси перехожих.

— А мені подобається той видолинок під вербою, — озвалася Уна. — На тій берізці птахи в’ють затишні гнізда й знай собі виспівують уранці.

— А я — поруч із Портерами. Там поховано стільки дітей, а мені завжди потрібні друзі, — мовила Фейт. — А ти, Карле?

— Я взагалі не хочу, щоб мене ховали, — відповів Карл, — та коли доведеться, нехай то буде в мурашнику. Мурахи страшенно цікаві істоти.

— Які, певно, добрі були всі ті люди, що тут лежать, — мовила Уна, що любила вичитувати старі панегірики. — Здається, на всьому цвинтарі немає нікого лихого. Мабуть, методисти все-таки кращі за пресвітеріан.

— Можливо, методисти ховають своїх лихих людей так само, як котів, — припустив Карл. — Вони взагалі їх до цвинтаря не доносять.

— Дурниця, — відрубала Фейт. — Уно, тутешні люди не були ні кращі, ні гірші від інших. Та коли хтось умирає, про нього треба казати хороше, бо інакше повернеться його привид і дошкулятиме тобі. Так сказала тітка Марта. Я запитала в тата, чи це правда, а він подивився крізь мене й пробурмотів: «Правда? Правда? Що є правда? Що є правда, о глузливий Пілате?» [7] Посилання на Біблію (Євангеліє від Івана, 18:38) і трактат Ф. Бекона «Про правду». Ну, то я зрозуміла, що це, напевно, все-таки правда.

— Цікаво, чи буде пан Девіс дошкуляти мені, якщо я шпурну каменем в урну з його надгробка? — запитав Джеррі.

— Тобі дошкулятиме пані Девіс — захихотіла Фейт. — У церкві вона дивиться на нас, як кицька на мишей. Минулої неділі я показала язика її небожеві, а він показав мені — ох, бачили б ви її вираз! Мабуть, одразу по виході з церкви вона дала йому потиличник. Я так хотіла їй теж показати язика, та пані Еліот застерегла, щоб я ніколи й нізащо не ображала її.

— Кажуть, Джем Блайт колись показав їй язика й вона відмовилася лікуватися в його батька — навіть тоді, коли помирав її чоловік, — відповів Джеррі. — Цікаво, які вони, ті Блайти?

— З лиця вони мені сподобалися, — мовила Фейт. Пасторські діти опинилися на станції того ж пообіддя, коли юні Блайти приїхали з Ейвонлі. — Особливо Джем.