Люсі Монтгомері - Діти з Долини Райдуг

— Ти чуєш, Фейт? Мері плаче, — прошепотіла вона, але Фейт міцно спала й не відповіла. Тихенько вислизнувши з ліжка в передпокій, Уна в білій нічній сорочці майнула сходами на горище. Рипучі мостини засвідчили її наближення, отож у кутку, де лежала Мері, її зустріли місячне сяйво, тиша й нерухомий мовчазний горбок посеред тапчана.

— Мері, — прошепотіла Уна, та відповіді не було. Вона підступила ближче до ліжка й потягнула на себе ковдру. — Мері, я знаю, що ти плачеш. Я чула. Тобі самотньо?

Зненацька Мері визирнула з-під ковдри, проте не сказала ні слова.

— Дозволь мені лягти з тобою поряд. Я змерзла, — мовила Уна, здригаючись від поривів холодного нічного вітру, що раз у раз долинав із-над моря й дмухав у розчахнуте вікно.

Мері посунулася й Уна притулилася коло неї.

— Тепер тобі не буде самотньо. Ми б мали ще найпершої ночі кидати тебе тут.

— Мені не було самотньо, — пирхнула Мері.

— А чого ж ти плакала?

— Та як лишилася тут сама, почала думати різне. Про те, що мушу я, певно, вернутись до пані Вайлі, а вона з мене шкуру злупить за втечу, і… і… і про те, що я опинюся в пеклі за брехні. Мене це дуже налякало.

— Ох, Мері, — згорьовано мовила Уна. — Я не вірю, що Бог пошле тебе в пекло. Він не зможе. Він дуже, дуже добрий, а ти ж не знала, що обманювати — гріх. Але, звісно, віднині ти мусиш казати тільки правду.

— А що зі мною буде, коли я не брехатиму? — схлипнула Мері. — Ти не зрозумієш. Ти не знаєш, як воно мені. У тебе є дім і батько — хоча, здається, він завжди неначе спить. Але він тебе не б’є, і їсти тобі дають, хоч ваша ця тітка Марта нічого й не вміє зварити. Та нині я вперше, відколи себе пам’ятаю, наїлася доста! І все життя мене лупцювали, хіба не тоді, як я в сиротинці жила. Там два роки ніхто мене пальцем не зачепив, і жилося незле, хоча директриса була така поганюча, завжди ніби хотіла мені голову одірвати. Але ж пані Вайлі — то чортиця, еге… і так мені страшно, як думаю, що мушу до неї вернутися.

— Можливо, тобі ще й не доведеться вертатися. Можливо, ми придумаємо, що робити. Попросімо Бога разом, щоб ти не мусила вертатися до пані Вайлі. Ти ж молишся перед сном, правда, Мері?

— Еге, проказую той віршик «Тихий вечір настає», — байдуже озвалася Мері. — Але просити, то нічого не просила. За мене в цілому світі ніхто не дбав, то я гадала, що й Богові теж не потрібна. Тебе він скоріше почує, ти ж пасторська доця.

— Бог чує всіх однаково, Мері, і тебе теж, — відповіла Уна. — Він не зважає, хто твої батьки. Ми просто попросимо Його, обидві — ти і я.

— Добре, — згодилася Мері. — Коли не буде з того ліпше, то й гірше, напевно, теж. Хоча ти не знаєш пані Вайлі. Я так собі гадаю, Бог собі з нею мороки не завдаватиме. Але я більше не плакатиму. Тут краще, ніж у стодолі, де по мені цілу ніч миші шастали. Дивися, онде маяк Чотирьох Вітрів. Гарний, еге?

— Це єдине вікно в домі, звідки його видно, — мовила Уна. — Я люблю дивитися на нього.

— Правда? І я так само. У старої Вайлі з комірчини його теж видно, то й була мені єдина втіха. Як на мені після побоїв живого місця не залишалося, я позирала на нього й забувала, де мені болить. Думала про кораблі, що виходять із гавані. Страх, як хотіла й собі попливти на одному з них — далеко-далеко, від пані Вайлі й від усього. Узимку, як він не сяяв, мені було справді самотньо. Слухай, Уно, а чого ви всі такі до мене добрі? Я ж вам ніхто.

— Бо так годиться робити. Біблія велить нам бути добрими до кожного.

— Ти ба! Тоді, виходить, нікому немає діла до того, що в ній написано. Не пам’ятаю нікого, хто був би добрий до мене — не пам’ятаю, хай поб’є мене грім. Дивися, Уно, правда, гарні тіні на стіні? Пурхають, наче зграйка пташок. І слухай, Уно, ви мені сподобалися — ви всі, і Блайти, Джем і Волтер, і Ді… але та Нен, вона така пихата!

— О, Мері, вона зовсім не пихата, — палко заперечила Уна. — Нітрохи.

— Е, ні. Коли вона так задирає голову, то напевне пихата. Мені вона не подобається.

— А ми всі дуже її любимо.

— Напевно, більше, ніж мене, — ревниво сказала Мері. — Правда ж?

— Ну, Мері… ми знаємо її вже кілька тижнів, а тебе — лише кілька годин, — затнулася Уна.

— Отже, вона краща за мене, — розлючено втяла Мері. — Добре, то цілуйтеся з нею! Мені начхати. Я сама собі дам раду.

Мері рвучко відвернулася до стіни. Тендітна ручка Уни обійняла її набурмосені плечі.

— О, Мері, не кажи так. Ти мені теж дуже подобаєшся. І мені сумно від твоїх слів.

Мері не відповіла й не ворухнулася. Уна захлипала. Зненацька Мері повернулася до неї й ухопила у ведмежі обійми.