— Доброго вечора, — привітався він, переступивши поріг, і відразу присів якомога ближче до вогню.
Петрусь грівся мовчки, і тільки вираз його личка свідчив, який він задоволений, що тут сидить. Гайді здивовано спостерігала за ним: хлопчик сидів близько до вогню, і сніг на ньому топився, збігав патьоками додолу, так що Петрусь виглядав, як невеликий водоспад мало не посередині хати.
— Як справи, генерале? — запитав дідусь, — війська твого нема, мусиш тепер ручку гризти?
— А чому він має ручку гризти? — відразу з допитливістю від-реагувала Гайді.
— А взимку він мусить ходити до школи, — пояснив дідусь, — там вчать читати і писати. Але наука деколи дається дуже тяжко, тож доводиться часом ручку гризти — це інколи допомагає. Хіба не так, генерале, га?
— Ага, буває, — погодився Петрусь.
Гайді рішуче взяла справу в свої руки і засипала хлопця запитаннями про те, що то воно, школа? Як там? Що там можна почути й побачити? Розповідь про школу і відповіді на нескінченні розпитування зайняли досить багато часу, за який Петрусь устиг повністю висохнути. Був пастушок не з говірких, завше не міг підібрати слів, які б достатньо виражали думку чи емоції. Але в той день йому було дуже сутужно: ледве давав більш-менш зрозумілу відповідь, як Гайді підкидала йому два, а то й три несподіваних запитання та ще й таких, які для відповіді вимагали щонайменше цілого речення.
Дідусь у їхню розмову не втручався, сидів собі тихенько — і ні пари з вуст. Проте досить часто у нього на обличчі з’являлася легенька посмішка: він уважно все слухав.
— Ну що, генерале, потрапив ти у вогонь, і в прямому, і в переносному значенні, після такого не завадило б підкріпитися! — дідусь піднявся зі свого ослона й дістав із шафи вечерю, Гайді тим часом підсунула крісла до столу.
Доки настала зима, дідусь встиг змайструвати ще одну лавку коло стіни: тепер коли він не був самотнім, повинаробляв і ослонів, і стільців, де можна було всістися удвох. А все через Гайді, у якої була манера ходити «хвостиком» за дідусем: як він щось майструє, стоїть чи сидить. Отож всім за столом вистачило місця, і Петрусь аж сторопів, витріщившись своїми великими та круглими очима на просто таки велетенський кусень в’яленого м’яса на грубезній скибці хліба, приготовлених для нього Вуєм із полонини. Давно вже у хлопця не було такого смачної та ситної страви! Коли всі закінчили обідати, короткий зимовий день саме добіг до кінця, і надворі почало сутеніти. Петрусь почав збиратися додому. Він побажав «доброї ночі» та «бережи вас, Боже» і вже попрямував до дверей, коли враз повернувся та промовив:
— У неділю, тобто віднині за вісім днів, я до вас знову зайду, але ти маєш також якось бабцю провідати, так вона мені сказала.
Для Гайді думка про те, що вона мусить до когось іти, була цілком новою. Проте заволоділа вона нею відразу, отож перше, що дівчинка заявила наступного дня спозаранку було:
— Дідусю, мені треба до бабці в долину, вона чекає на мене.
— Снігу забагато намело, — зауважив старий.
Проте ця ідея міцно засіла у її голівці, бо як бабуся сказала, то так і має бути.
Отож ні одного дня з того часу не проходило, щоб мала по п’ять-шість разів не заявляла:
— Дідусю, я мушу до бабці, вона там на мене чекає!
На четвертий день, коли надворі тріщав лютий мороз, який голосно рипів у снігові, коли по ньому йти, та вкрив кучугури навколо хатинки грубезною шкаралупою насту, а сонечко весело заглядало у віконце і освітлювало високий стілець, на якому сиділа Гайді під час обіду, мала знову завела старої пісні:
— Я сьогодні мушу йти до бабці, вона так довго на мене чекає.
Отож після обіду дідусь встав із-за столу, виліз на горище, вкрите сіном, приніс звідти товстий мішок, який слугував Гайді за ковдру, і сказав до малої:
— Ходімо!
Мала радісно пострибала за ним надвір у лискучі під променями сонця сніги. Під старими ялинами було зовсім тихо: гілки вкрилися пухнастим снігом, який вигравав на сонці. Дерева сяяли такою пишнотою, що Гайді аж підстрибнула від захоплення і загорлала чимраз голосніше:
— Дідусю, мерщій іди сюди! На гіллі правдиве золото та срібло блищать!
Той саме зайшов до сарайчика, а на оклик вийшов з гринджолами, які мали спереду ручку-палицю, за яку можна було триматися. Спереду гринджол, коло плаского сидіння залишалося місце на ступні ніг: з їх допомогою, гальмуючи по снігові, можна було керувати. Дідусь всівся у ці сани, перед тим, правда, він мусив обійти разом із Гайді навколо ялин. Малу старий посадив собі на коліна, гарно окутавши в ряднину-ковдру, щоб тепленько було під час поїздки, притиснув лівою рукою дівчинку до себе, обхопив правою ручку і відштовхнувся обома ногами. Санки зірвалися з місця і з такою швидкістю шугонули вниз по схилові, що Гайді здалося, ніби вони летять у повітрі, від чого вона весело скрикнула. Буквально за якусь мить гринджоли вже стояли біля хати Петруся-козопаса.
Читать дальше