Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Петрусю, — зауважила вона пастушкові, який знову примостився на травичці, — Білка і Бурка — найкрасивіші.

— Та певне, шо так, — сказав той. — Вуй чистить їх, миє, дає сіль, та й тримає у найкращій від усіх кошарі.

Несподівано Петрусь зірвався на рівні ноги і погнав великими стрибками вслід за козами. Гайді кинулася за ним услід. Напевно, щось трапилося, раз такий поспіх, а мала не хотіла пасти задніх. Петрусь біг, перестрибуючи через кіз, у той кінець полонини, де високо випиналися скелі, і якби з якої стрибнула кізка, то запросто могла переламати собі всі чотири ноги. Пастушок помітив, як нестримний Щиглик пострибав у той бік. Петрусь прибіг якраз вчасно. Козеня вже дострибувало до краю ущелини. Хлопчик намірився вхопити пустуна, але в останню мить спіткнувся і гепнув додолу. Падаючи, встиг схопити козеня за ногу і стримати його. Щиглик мекнув зі злості та від несподіванки, що йому не дали завершити веселого стрибка, і продовжував вперто хвицатися, намагаючись вирватися. Петрусь, який не міг звестися, ледь не відривав козеняті ногу, крикнув Гайді, щоб допомогла: вона була майже поруч. Як тільки дівчинка підбігла впритул, відразу ж усвідомила всю серйозність ситуації.

Нахилившись, вона видерла з корінцями жмут запашної травички і, тримаючи перед самим носом козеняти, почала його заспокоювати:

— Щиглику, ходи, ходи, будь розумником, ти ж додолу гримнешся, ніжку собі до біди зламаєш. А зламана ніжка ой, як болітиме!

Цапок розвернувся і почав задоволено висмикувати травинки з пучки. Це дало змогу Петрусеві зіп’ятися на ноги і вхопити козеня збоку за шворку для дзвіночка на шиї. Гайді зробила те саме, тільки з іншого боку і так удвох вони повели втікача назад до отари, яка мирно скубала травичку й листочки. Петрусь завів цапка у безпечне місце і вхопився за свого прута, щоб добряче відшмагати пакісну худобину. Щиглик з острахом відсахнувся назад, бо зрозумів, що зараз буде. Проте Гайді крикнула щосили:

— Петре, ні! Не роби цього! Дивися, як він боїться!

— Сам напросився! — аж загарчав пастушок і вже заніс руку для удару.

Проте Гайді схопила його за руку і обурилася:

— Ти не смієш його бити, йому болітиме, пусти його!

Петрусь здивовано глянув на неї, не вірячи власним вухам, йому наказує така малеча! Але чорні очі малої так на нього блиснули, що він мимоволі опустив руку з прутом.

— Та добре, нехай іде собі, але ти мені завтра знову свого сиру даси, — спробував Петрусь укласти угоду. Справа була не стільки у сирі, проте він хотів погамувати збентеження.

— Я весь шматок тобі віддам і завтра, і надалі, мені він не потрібний, — легко погодилася дівчинка. — Я тобі й хліба дам, добрячий кусень, такий, як сьогодні, але ти ніколи не будеш шмагати ні Щиглика, ні Сніжку, взагалі, кіз не битимеш!

— Та мені це — як раз плюнути, запросто, — запевнив її Петрусь, а він як пообіцяв, то дотримував свого слова.

Пастушок відпустив козеня, і Щиглик, весело брикаючи та високо підстрибуючи, метнувся до отари.

День пройшов якось непомітно, і сонце вже намірилося сховатися за далекі гори. Гайді тим часом знову всілася на траву і мовчки спостерігала за ніжно-блакитними дзвіночками та квітами рокитника, які в промінні вечірнього сонця спалахували золотим сяйвом. Сяйво перекинулося спочатку на травичку, і вона теж почала поломеніти, а потім охопило й сірі скелі, які замерехтіли та заіскрилися.

Гайді рвучко звелася і закричала:

— Петре! Петре! Пожежа! Все палає. Гори загорілися, сніг на вершинах зайнявся і небо також! Глянь! Висока скеля розпечена на червоно! А сніг, як сніг поломеніє! Петрусю, подивися, що вгорі діється! Полум’я вже орла сягає! Подивись на скелі, на ялини — все, все у вогні.

— А воно вечором завжди так, — добродушно пояснив хлопчик, продовжуючи здирати пасма кори зі свого прутика, — але то ніяка не пожежа і не вогонь.

— А що це? — вигукнула мала, бігаючи й стрибаючи, і ніяк не могла намилуватися тією красою. — Що це, Петрусю, та що ж це таке?

— А воно само по собі так робиться, — вдався до пояснень пастушок.

— Та ти подивися тільки, — скрикнула схвильовано Гайді, — все тепер вже рожеве зробилося! Сніг і високі шпичасті гори, як вони, Петрусю, називаються?

— У гір немає імен, — відповів Петрусь.