Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Але перш ніж піти, мусиш помитися, а то як побачить таку заспану замазуру сонечко, он яке воно чистеньке, аж сяє, ото сміятися з тебе буде! Іди, я там вже приготував все для тебе, — і дідусь показав на великий цебер, повний прозорої водички, що грілася на осонні.

Гайді за кілька стрибків підбігла до цеберка й так довго талапалася у воді та терла долоньками обличчя, поки воно не засяяло, як те сонечко у небі.

Тим часом дідусь зайшов у хатину й кликнув звідти Петруся:

— Агов, генерале козячий, ходи-но сюди та торбу свою візьми!

Здивований хлопчина зайшов і простягнув торбинку, в якій носив свій бідненький обід.

— Ану, розв’яжи! — звелів старий і поклав всередину великий кусень хліба та такий самий кавалок сиру. Петрусь аж укляк на місці, витріщившись і без того круглими оченятами на ці два здоровенні кусні, які були в два рази більші від тих, які він узяв для себе.

— Ось так, тепер іще горнятко, — вів тим часом Вуй. — Мала п’є тільки з горняти, так як ти, зразу від кози, вона не вміє. Ти їй надоїш два повних горнятка молока, вона піде з тобою на пасовисько і буде там аж до вечора. Пильнуй її, щоб часом де на яку скелю не вилізла і не впала звідти. Чуєш?!

В ту хвилю до хижки забігла Гайді:

— Дідуню, тепер сонечко не буде з мене сміятися, правда, не буде? — настирливо допитуватися вона у старого.

Дівчинка старанно витерлася жорстким рушником, який дідусь повісив поруч із цеберком. Вона так ретельно витирала личко, шию, ручки, зі страху бути висміяною сонцем, що була червона, як рак печений. Старий всміхнувся.

— Не, тепер воно, вже точно, сміятися з тебе не буде, — розігнав він її страхи. — Але знаєш що? Увечері, як вернешся з пасовиська, то відразу вскочиш у цеберко і поплескаєш добряче ногами, як рибка поплаваєш. Коли ходиш, як кізка, то ніжки так само, як вона, замурзаєш. Все, можете вже йти.

І ось Гайді розпочала свій веселий підйом нагору, на пасовисько. Вітер за ніч порозганяв всі хмаринки, небо у височині стало на всю свою просторінь темно синього кольору, а просто посередині на ньому вилискувало сонечко, щедро зігріваючи полонину. У шовковисто-смарагдовій травичці, весело всміхаючись синіми та жовтими барвами простягали до сонця свої чашечки польові квіти. Гайді гасала полониною від одного місця, встеленого гарненьким червоним первоцвітом, до іншого — аж синього від терлича, або до золотистого з ніжними листочками рокитника. І кожен раз голосно скрикувала від радості. У захваті від цього буйства кольорів та запахів дівчинка забула навіть про кізок та Петруся. З кожної місцинки вона рвала цілі оберемки квітів, які складала собі у фартушок. Мала вирішила всю цю красу принести до себе на горище та розкласти навкруги у сіні. Щоб було красиво так само, як і на вигоні.

А от Петрусеві-козопасу було не до радості. Сьогодні йому довелося тільки й встигати, що головою крутити й стріляти своїми круглими очиськами то туди, то сюди, до чого він зовсім не був звичним. Та що там за малою пильнувати: кози, подивившись на Гайді, і собі почали вибрикувати по пасовиську. Пастушок свистів, кричав — робив усе, лиш би тварини трималися гуртом в отарі.

— Ну куди знову поділася? Гайді! — зі злістю зойкнув пастушок.

— Я тута, — пролунало позаду нього.

Але Петрусь ніяк не міг визначити, звідки долинув її голос, бо Гайді присіла за горбочком, який густо заріс запашними квітами! Повітря там було сповнене таким ароматом, якого вона ще ніколи не нюхала. Дівчинка всілася просто посеред квітів і дихала на повні груди.

— Іди сюди! — гукнув Петрусь знову. — Ти не маєш зі скелі падати, Вуй заборонив.

— А де скелі? — здивувалася Гайді, проте не зрушилася з місця, бо з кожним подихом вітру її огортав солодкий запах квітів.

— Скелі високо, дуже високо, послухай, йди сюди, нам ще підніматися і підніматися, а там, на найвищій скелі, сидить хижий ворон, каркає грізно і зараз тебе побачить.

Такий аргумент виявився найбільш переконливим, бо Гайді зірвалася з місця і стрімголов, з фартушком повним квіток, побігла до Петруся.

— Послухай, — сказав пастушок, коли вони продовжили спинання, — не рви більше квіток, а то там навічно залишишся, крім того, як всі квітки сьогодні позриваєш, то на завтра більше не залишиться.

Остання пересторога справила на Гайді враження, та й місця у фартушку було мало… А завтра знову можна буде набрати, подумала вона собі. Дівчинка покірно піднімалася далі з Петрусем, і кози теж дріботіли справно, не спиняючись, угору. Вони ще здалеку відчували запах смачних трав з високогірної полонини.