Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

— Але як гарно — рожевий сніг! А он там, високо на скелях, троянди розцвіли. Ой, тепер гори сірі. Ой, все погасло, все закінчилося, — Гайді розгублено опустилася додолу, і вигляд у неї був таким ніби все на світі підійшло до свого завершення.

— Завтра таке саме буде, — втішив її Петрусь, — давай, вставай, додому пора.

Кіз окриками та свистом знову було зібрано в отару і розпочався спуск додому.

— А на полонині завжди так буде, кожен день, як туди підніматимемося? — запитала Гайді, дуже сподіваючись на ствердну' відповідь.

— Здебільшого, — коротко відповів Петрусь.

— Але завтра так само буде? — захотіла уточнити мала.

— Егеж, і завтра так буде, — запевнив її Петрусь.

Гайді знову розвеселилася, на неї наринули спомини про події сьогоднішнього дня, стільки всього крутилося в голові, шо всю дорогу вона не зронила ані слова. Так було до тих пір, поки вони не підійшли до хижі й вона не побачила дідуся, який сидів під ялинами. Там старий прилаштував іще одну лавку. Сидячи на ній, він чекав вечорами своїх кіз, які верталися з пасовиська саме з цієї сторони полонини. Гайді вистрибом підбігла до старого, а за нею подріботіли до господаря та кошари Білка та Бурка.

Петрусь гукнув дівчинці вслід:

— Зранку разом знову підемо, егеж? На добраніч! — У пастушка була вагома причина, хотіти знову пасти кіз разом із нею.

Гайді швиденько повернулася до отари з пастушком, потиснула йому на прощання руку і запевнила, що обов’язково піде разом з ним на полонину.

Потім застрибнула просто в середину отари, обняла Сніжку за шию і прошепотіла їй на вушко:

— Солодких тобі снів, Сніжечко, не забувай: завтра я знову буду з тобою і тобі не треба більше жалісливо мекати.

Сніжка з удячною дружелюбністю глянула на неї, а потім весело застрибала разом з іншими козами вниз до села.

Гайді повернулася під ялини.

— Дідусю, все було таке красиве! — вигукнула вона, перш ніж дійти до старого. — Полум’я і троянди на скелях, а ще, глянь, що я принесла, — з цими словами вона висипала перед дідусем загорнуті у фартушок квітки.

Але, о лихо! Який тепер у них бідолашних був вигляд!.. Гайді не вірила власним очам: квіти зів’яли та висохли, а всі пелюсточки у них були стулені.

— Дідусю, що це таке з ними? — вжахнулася мала, — вони такими раніше не були! Чому зараз вони такі?..

— А вони сонце люблять і вільно на вітерцеві гойдатися, а от загорненими бути їм зовсім не до вподоби, — сказав старий.

— Ну, тоді я не рватиму їх більше. Дідусю, а чому хижий птах так скрикував?

— Зараз ти полізеш у воду, ноги митимеш, а я тим часом — у кошару: молочка надою. Після ми підемо до хати, повечеряємо, а наніч я тобі все оповім.

Так вони й зробили. Коли Гайді вже сиділа за столом на своєму високому кріселку з горнятком, повним молока, а дідусь поруч із нею, мала пригадала своє запитання:

— Чому хижий птах так пронизливо скрикує, коли у небі кружляє?

— Це він від того, що йому звідти добре видно, як багато людей по селах вкупі сидять і як їх від тої тісноти злість бере. Ось і підсміхається він згори: «Та чого не розійтися вам у різні боки, кожен своєю дорогою. Підніміться у небо, як я, буде вам таки ліпше!»

В цих словах вчувалася така роздратованість і мало не лють, а в Гайді знову пролунав у вухах пронизливий скрик орла.

— А чому, дідусю, гори не мають імен? — спитала вона знову.

— У них є імена, — не погодився старий, — розкажи мені, яку ти бачила, і я скажу тобі, як її звати.

Гайді описала круту скелю з високими вежами, а старий промовив задоволено:

— Ага, знаю таку, її звати Фалкніс. Ще якісь бачила?

Гайді розказала про гору, вкриту величезними сніжними полями, і як весь сніг поломенів, а потім став рожевим, а потім збляк увесь і погас.

— Цю я також добре знаю, — сказав дідусь, — її назва — Шеаплана. То як, сподобалося тобі на пасовиську?

Гайді почала розповідати про те, як вона провела цей день в горах, як було гарно, а особливо, як яріли й сяяли гори ввечері. І дідусь, само собою зрозуміло, мусив пояснювати, звідки той вогонь взявся, бо ж Петрусь про те нічого не знав.

— Розумієш, сонечко завжди так робить, коли з горами на ніч прощається, під кінець воно шле їм свої найкрасивіші промені, щоб вони не забули про нього до ранку, поки воно знову на них засвітить.

Гайді дуже сподобалися розповіді дідуся, вона ніяк не могла дочекатися, коли ж нарешті знову настане ранок, а за ним день, потім вечір, і вона милуватиметься, як сонце прощається на ніч з горами. Проте вже треба було йти спати, що вона й зробила: лягла в своє ліжечко з духмяного сіна, міцно заснула в ньому, і всю ніч снилися їй мерехтливі блискучим сяйвом гори, червоні троянди на них та Сніжка, яка весело стрибала посеред квітів.