Йоханна Спири - Гайді. Гайді. Пригоди тривають

Дідусь висадив дитину із санок, розповив із ряднини й сказав:

— Заходь всередину, а як смеркатися почне, вертайся нагору, додому.

Після цих слів старий повернувся і потяг свої санки угору.

Гайді відчинила двері й зайшла у маленьке темне приміщення. Ледь виднілася плита й декілька тарілок в миснику. Кімнатка виявилася кухонькою. Гайді помітила ще одні двері, відчинила їх та й увійшла у вузьку кімнату. Будиночок, у якому мешкав Петрусь, не був хижкою, як у дідуся: де все приміщення займала одна велика кімната, а зверху було горище на сіно. Це була маленька прадавня хатка: вузька, тісна та убога. Коли Гайді зайшла у кімнатку, вона опинилася перед столом, за яким сиділа жінка й зашивала куртку-безрукавку. Дівчинка відразу впізнала одежину: вона належала Петрусеві. В кутку сиділа стара зморщена бабця і пряла.

Гайді відразу зорієнтувалася, що й до чого: вона підійшла до старої і промовила:

— Доброго дня, бабуню, ось я прийшла! Ти не сподівалася, що так швидко прийду?

Бабця підняла голову, намацала руку, яку мала їй простягнула, потримала її трошки в своїй долоні, а потім сказала:

— Ти — та дитина, яка нагорі у Вуя з полонини жиє? Ти — Гайді?

— Так, так, — підтвердила її здогадку мала, — я щойно з’їхала на санчатах із дідусем.

— Та що ти таке кажеш? У тебе такі теплі руки! Бриґітто, агов! А що, Вуй із полонини разом із малою з’їхав?

Петрусева мама відклала шиття, встала й окинула малу з голови до ніг зацікавленим поглядом. Роздивившись, вона сказала:

— Я, мамо, не знаю, чи Вуй із нею з’їжджав, не бачила, але віри, що так міг зробити, не маю. Певне, мала щось наплутала.

Гайді так само зміряла Бриґітту поглядом, який свідчив про відсутність будь-якого нерозуміння:

— Той, хто мене в ковдру закутав і додолу звіз — був мій дідусь. І тут нема в чому заплутуватися, бо я це достеменно знаю, — заявила вона.

— То, видно, дещиця правди в тому є, що нам Петрусь ціле літо про Вуя з полонини розказував. А ми думали, вигадує, — промовила бабця. — Бог свідок, хто б таке подумати міг?! Я про те, що дитина жиє на полонині вже купу часу! Яка ж та мала з вигляду, Бріто, га?

Бриґітта вже розглянула дитину зі всіх сторін, тож змогла відразу її описати.

— Вона така сама дрібна в кості, [6] Дрібна з кості — дрібної статури. як і Аделя була, — задовольнила вона цікавість старої, — а чорні очі й кучері, як у Тобіаса та й у старого теж. Думаю, мала на обох подібна.

Гайді, поки тривала розмова, не мала чим зайнятися, отож почала розглядатися довкола, підмічаючи кожну дрібницю.

— Бабцю, глянь, віконниця відривається, мотляється туди-сюди, якби так у дідуся було, він би зразу цвяхом прибив. Інакше так буде теліпатися і шибку колись розтрощить! Подивись, подивись, як вона розгойдується.

— Дитино, люба, я вже не годна видіти, — забідкалася бабуся, — не виджу, але чую ще добре, і то не тільки віконниця хляпає: скрипить і скреготить ціла хата, як тільки вітер налетить. Як вітер задує — з кожної шпари так і свистить. В тому домі вже ніц разом не тримається, деколи отак вночі заснути не можу: страх бере. Лежу, слухаю і так собі думаю: завалиться зараз хата і розчавить усіх нас. Йой, Бозю ж ти мій, Бозю, нема тут нікого, хто би те полагодити міг, а Петрусь у тому ніц не тямить.

— Бабцю, як ти не можеш зобачити, що віконниця рухається? Глянь, вона знову хилитається, — і Гайді показала для вірності пальцем.

— Дитинко, я взагалі ніц не виджу, не то, щоб віконницю, — заохала стара.

— А як я вийду надвір і повідкриваю віконниці? В хаті буде світло-світло! Ти й тоді нічого не побачиш?

— Ні, дитинцю, навіть тоді, вже ніхто мені темряви в очах не розвіє…

— Бабцю, а ходи зі мною надвір, там стільки білого-білого снігу, тобі точно в очах розвидниться. Ходи зі мною, я тобі покажу! — Гайді взяла стару за руку, щоб вивести її на подвір’я.

Малій стало лячно, що стара не бачить світла.

— Та ні, доню, нікуди я не піду. Як на снігові, так під сонечком ясним: я завше незряча, бо вже ніякого світла мої очі не зобачать.

— А може, тоді влітку, га, бабцю? — почала Гайді перелякано й гарячково шукати вихід. — Ну знаєш, коли сонечко під вечір все розпікає начервоно, і хоче «на добраніч» горам сказати, а гори поломеніють під його промінням, а всі жовті квіточки сяють чистим золотом під його променями, може, тоді тобі стане світло?

— Йой, маленька, не побачу я цього всього вже ніколи, для мене не палахкотять більше гори під промінням вечірного сонця, і квітки більше вже не блищать. Мені тепер одна лише пітьма до кінця днів залишилась.