Біта кожен раз погоджувалася зі старою, а Петрусь кивав головою, широко всміхався і промовляв: «А я знав».
Тим часом Гайді, дбайливо закутана у ковдру-ряднину, щебетала про щось безперестанку, проте дідусь не розумів жодного слова: товста тканина не пропускала не тільки холоду, але й слів малої. Тому старий перебив дівчинку, промовивши: «Та зачекай, Гайді, хвилю, поки додому прийдемо. Вдома все розповіси».
Як тільки вони прийшли, і старий розмотав ряднину, Гайді відразу сказала:
— Дідусю, ми мусимо завтра взяти великих цвяхів і полагодити віконницю в бабусі та понабивати багато-багато інших цвяхів в хатку, бо вона дуже рухається, тріщить і скрипить.
— Ми мусимо? Ага, ми мусимо полагодити хатку, та хто тобі таке сказав? — спитав старий.
— Мені ніхто такого не говорив, я сама знаю, що так треба зробити. Там у хатці ніщо купи не тримається. Бабця спати не може, бо має страх, боїться, що стеля їм на голови впаде. В бабусиних очах темно, і ніхто не може їй світло зробити, так вона сказала. Але ж ти можеш все полагодити. Лише подумай, як їй сумно: вона постійно в темряві. А як їй від того страшно! І ніхто не може їй помогти, тільки ти можеш їй у тій біді зарадити. Давай, завтра до неї підемо й поможемо їй. Підемо завтра помагати, га, дідусю?
Гайді обняла його обома ручками і дивилася на нього з цілковитою довірою. Старий, схиливши голову, глипнув на малу:
— Добре, Гайді, завтра ми полагодимо все, і в бабциній хатці не буде більше нічого скреготіти й скрипіти.
Мала від радості застрибала по кімнаті, вигукуючи:
— Завтра ми полагодимо все! Завтра будемо все лагодити!
Дідусь дотримав слова. Наступного дня по обіді вони знову з’їхали на гринджолах додолу. Так само, як і вчора, старий поставив малу на порозі хатини та сказав:
— Заходь, а як вечорітиме, вертайся додому.
Після цього, поклавши на ґринджоли мішок з інструментом, почав обходити хатину.
Ледве дівчинка відчинила двері та застрибнула всередину, як бабця закричала з кутка, де сиділа й намотувала нитку для прядива на колесо:
— Мала прийшла! Гайді прийшла! — і радо простягнула обидві руки їй назустріч. Гайді підбігла, підсунула низенького стільчика близенько до старої і всілася коло неї. Дівчинка одразу зацокотіла про силу-силенну речей та засипала її цілою купою запитань.
Аж зненацька знадвору почулися такі сильні удари по стінах, що бабуся від переляку мало прядку з рук не впустила і тремтячим голосом заголосила:
— Йой, Боже! Зараз, зараз усе завалиться!
Гайді взяла стару за руку й почала її заспокоювати:
— Не бійся, бабцю, то дідусь молотком гримає, лагодить усе, щоб ти більше страху не мала.
— Йой, а таки дочекалася, таки прийшла та щаслива година, є таки Бог милостивий на небі! — розчулилася бабуся. — Ґіто, ти це чуєш? Чуєш, як гупає? Ну певно, що то молоток. Доню, я тебе прошу: вийди надвір і, якщо то Вуй із полонини, скажи йому, най на хвилю зайде до хати. Я йому подякувати хочу.
Бриґітта вийшла на подвір’я: старий, гупаючи молотком, саме заганяв балку стіни на місце. Жінка підійшла ближче:
— Доброго вечора, Вую. Я і мама дякуємо щиро, що ви так для нас стараєтеся. Мама хотіла б іще сама вам вдячне слово сказати, якби ви до хати зайшли. Ніхто нам не помагає, тільки ви зголосилися. Маємо надію що…
— Досить, — різко обірвав її старий, — що ви про мене думаєте і пасталакаєте, я добре знаю. Так що йди до хати і дурно не мерзни. Де чого бракує, я тут сам полагоджу, без твоєї допомоги.
Бриґітта відразу пішла до хати, бо коли Вуй що звелів, то годі було йому перечити. Він ще довго ходив навколо будиночка і гупав то в одному місці, то в іншому. Згодом піднявся вузькими східцями під покрівлю і почав забивати у неї цвяхи до тих пір, поки вони в нього не закінчилися. Смеркало. Тож поки він зліз додолу та затягнув ґринджоли за кошару для кіз, із хати вибігла Гайді. Старий запеленав малу в ряднину і, підхопивши її на руку, потягнув ґринджоли нагору. Тягнути дівчинку в санках дідусь не міг: рядно, яке мала сама втримати не могла, неодмінно сповзло б і вона могла добряче змерзнути.
Так у них зима і проходила: сліпа бабуся не могла натішитися, що за довгі роки знайшла собі нарешті радість. Тепер її дні перестали бути нескінченно довгими й темними, схожими один на другий. Тепер у неї було щось таке, до чого вона могла прагнути: від ранку з нетерпінням очікувала дріботливих, кроків по снігові, а коли нарешті їх чула, спішила до дверей: дитині назустріч. І як мала влітала у кімнату, стара скрикувала, сповнена радості:
Читать дальше