Гайді розридалася. Вона схлипувала, примовляючи:
— І що, ніхто-ніхто не може тобі помогти, ніщо для тебе світитися вже не буде, ніяк тобі помогти не можна?
Старенька намагалася заспокоїти дитину, але їй не вдавалося цього зробити.
Гайді майже ніколи не плакала, але коли вже розбирали жалі, їй було дуже важко спинитися. Чого тільки не казала стара, щоб заспокоїти маленьку, їй серце стискалася, як вона чула дитячі схлипування. Нарешті просто покликала малу до себе:
— Ходи сюди, дитино. Гайді — ти хороша дівчинка! Знаєш, що я тобі хочу сказати: розумієш, як ніц не видиш, тоді так мило послухати, як хтось тобі добре слово скаже, а мені так приємно тебе слухати. Ходи сюди, сядеш коло мене та й щось розкажеш. Що ти там на полонині робиш, що дідусь робить. Колись я його добре знала. А вже кілька років про нього не чую. Хіба Петрик щось оповість, але від нього багато не почуєш.
Гайді сяйнула нова думка. Вона витерла сльози і заспокоїла стару:
— Бабусю, я знаю, що треба робити. Я розповім усе дідусеві, а він і зрячою тебе зробить, і хатку твою відремонтує. Він усе-усе вміє лагодити.
Бабця нараз замовкла, а Гайді почала щебетати про своє життя на полонині з дідусем. Вона розповідала про дні, проведені на пасовиську, і як їй було цієї зими, і як дідусь може все з дерева змайструвати: лавки, крісельця, гарненькі ясельця, з яких Білка та Бурка їстимуть сіно, новенькі великі ночви для купання під сонцем, мисочку для молока і ложечку. Гайді спішила розповісти про всі ці гарні речі, які несподівано виходили зі звичайного шматка дерева. Розказувала про те, як вона сиділа поруч з дідусем та спостерігала за його роботою, і про те, що колись вона теж хотіла б так усе вміти, як він.
Стара уважно слухала і час від часу скрикувала:
— Нє, Ґіто, ти то чула? Ґіто, послухай-но, що вона за Вуя розказує.
Проте Гайді не звертала уваги на те, що її перебивають і продовжувала захоплено розповідати далі, аж поки щось загупало і в хатину протупав Петрусь. Проте сторопів і здивовано лупав очиськами, і тільки коли мала весело закричала: «Добрий вечір, Петрусю!» — його здивування пройшло, і на личку з’явився радісний вираз.
— А то що, — здивувалася бабця, — то він уже зі школи прийшов? Давненько вже в мене по обіді час так не пролітав! Добрий вечір, Петрику, як там справи з читанням?
— А як і було, — відповів Петрусь.
— Так, так, — ледь помітно зітхнула бабця. А я думала, як станеш старшим, а в лютому матимеш уже дванадцять літ, то щось та зміниться.
— Бабцю, а чого щось мінятися має, — зацікавилася Гайді.
— Та я про те, — відповіла та, — що мав би навчитися читати. В мене на поличці лежить старий молитовник, там є такі гарні пісні. Я давно вже їх не чула, геть позабувала, от і мала надію, що мені Петрик яку із них почитає. А йому тяжко того навчитися.
— Я думаю, що треба вже світло запалити, скоро стане зовсім темно, — обізвалася Петрусева мама, яка досі старанно церувала куртку, — для мене час по обіді так само непомітно злетів. Навіть не зауважила коли.
Гайді зіскочила з крісла і поспіхом простягнула руку для прощання:
— На добраніч, бабцю! Я вже мушу додому йти, бо темніти почало.
Вона потиснула кожному руку і попрямувала до дверей, але бабуся гукнула їй навздогін:
— Гайді, зачекай, не маєш сама йти, Петрик тебе проведе, чуєш? Не йди ще, на нього почекай. Петрусю, а ти гляди за малою: дивись, щоб де не впала часом, і по дорозі не спиняйтеся, бо як довго постоїть, то змерзне, як цуцик. В неї шия шаликом закутана?
— Я не маю ні шалика, ані хустини, але мерзнути не буду, — гукнула вже на порозі Гайді і так швиденько задріботіла догори, що Петрусь ледве поспівав за нею.
Тим часом бабуся загукала з острахом:
— Ґіто, біжи за ними, дитина на такій зимниці змерзне. Вже ніч надворі, мороз який! Візьми мою хустину, біжи за ними скоренько!
Бриґітта вискочила з хати. Діти, проте, далеко відійти не встигли: ледве вони зробили пару кроків, як побачили, що їм назустріч жваво спускається дідусь. За якусь мить він уже стояв перед ними.
— Молодчина, Гайді, вмієш слово тримати, — похвалив він малу, закутав знову в ряднину і, взявши на руки, поніс догори.
Бриґітта, що вискочила з хусткою із хати, стала мимовільним свідком цього, тож, коли вони з Петрусем вернулася до хати, розповіла зі здивуванням про все матері.
Стара, слухаючи розповідь, зачудовано вигукувала:
— Боже милостивий, слава тобі й хвала! Хвала тобі, Боже, що він так за дитину переживає. Хай би він ще раз пустив її до нас у гості. Мені так гарно з нею було. В маленької таке добре серце! А як втішно вона про все повідає! — стара ніяк не могла натішитися з візиту Гайді. — Хоч би ще раз до нас прийшла, тепер у мене є щось на тому світі, з чого я можу тішитися! — повторювала до тих пір, поки не заснула.
Читать дальше