Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

У цій боротьбі між серцем і головою, між почуттями й розумом, у тому, що перші кажуть: «Так!», а другий каже: «Ні!» — саме в цій суперечці, а не в тому, щоби привести їх до згоди, виникає плідна і спасенна віра; принаймні коли йдеться про таких людей, як Санчо. І таких, як Дон Кіхот, теж, бо ми ще побачимо, як сумніви обсядуть і Дон Кіхота. Та не випадає сумніватися в тому, що своїми плотськими очима Дон Кіхот пречудово бачив, що вітряки — це вітряки, а корчма — корчма, і що в глибині своєї земної свідомості він визнавав реальність видимого світу (хоч ця реальність теж була видимою), у який він укладав сутнісний світ своєї віри. І переконливий доказ цього ми знаходимо в тій дивовижній розмові, яка відбулася між ним і Санчо, коли цей останній повернувся в Сьєрру-Морену, щоби дати йому звіт про свій візит до Дульсінеї. Божевільний зазвичай — дуже глибокий актор, він грає на своїй сцені напрочуд тонко, але з усією серйозністю виконуючи роль Бога, короля або якоїсь тварини, він добре знає, що він не Бог, не король і не тварина. А хіба не божевільний той, хто з усією серйозністю сприймає світ? І чи не божевільні ми всі?

А зараз ми підходимо до найсумнішого моменту в житті та діяльності Дон Кіхота: до поразки доброго Алонсо Кіхано, який жив у ньому.

Отже, сталося так, що, коли Санчо повернувся до свого пана, з Тобосо виїхали три селянки верхи на віслюках, і Санчо відрекомендував їх Дон Кіхотові як Дульсінею з двома двірськими дамами і сказав, що вона приїхала зустрітися з ним. «Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш? — здивувався Дон Кіхот. — Гляди, не дури мене, не думай несправжньою радістю розвіяти невдавану мою тугу». — «А нащо б я мав дурити вашу милость?» — заперечив Санчо. Вони виїхали на дорогу, й Дон Кіхот не побачив там нікого, крім трьох селянок, а Санчо наполягав на тому, що це Дульсінея та її двірські дами, а його пан, проти свого звичаю, повірив своїм чуттям, і вони помінялися ролями, принаймні зовні.

Ця подія з зачаруванням Дульсінеї навіює глибокий сум. Санчо й далі грав свою комедію; тримаючи за вуздечку віслюка однієї з селянок, він упав перед нею навколішки й промовив слова шанобливого привітання, спогад про які зберегла нам історія. Дон Кіхот дивився глибоко стурбованим поглядом на ту, кого Санчо називав королевою і сеньйорою і в кому він, Дон Кіхот, сподівався побачити Дульсінею, а Алонсо Кіхано, який був у ньому, сподівався впізнати Альдонсу Лоренсо, за якою мовчки зітхав дванадцять років, бачивши її лише чотири рази за весь той час. Дон Кіхот також опустився навколішки й «недомисленно витріщив очі на ту, кого Санчо величав королевою і княгинею», бачачи в ній лише просту сільську дівку, та ще «й не вельми вродливу, кругловиду та кирпату». Подивися-но уважніше на цю картину, кабальєро: твій Санчо, в якому ти бачиш людство, що тебе супроводжує і веде, відрекомендовує тебе Славі, за якою ти стільки зітхав, а ти бачиш у ній лише просту сільську дівку, і то не вельми вродливу.

Проте та подія була ще сумнішою, аніж здається на перший погляд, бо не тільки Дон Кіхот не побачив свою Дульсінею, а й бідолашний добрий Алонсо Кіхано не побачив свою Альдонсу. Дванадцять років мовчазних зітхань, дванадцять років, протягом яких він так і не зміг подолати свою непереборну сором’язливість, дванадцять років сподівань на те, що станеться неможливе, що вона, Альдонса, його Альдонса, завдяки якомусь нечуваному чуду, здогадається про кохання свого Алонсо й прийде до нього; дванадцять років мрій про нездійсненне, дванадцять років намагань заглушити своє могутнє кохання читанням рицарських романів, і тепер, Богу дякувати, коли він, уже божевільний, нарешті спромігся подолати свою боязку сором’язливість, має статися неможливе, і він одержить премію за своє божевілля, ось зараз… ось тепер! Яким святим, яким солодким, яким спасенним стало для нього божевілля! Божевільний Алонсо Кіхано, з ласки Господа, який співчутливо ставиться до добрих людей, зламав неймовірно тверду кору сором’язливого страху сільського ідальґо й наважився написати своїй Альдонсі, хоч і назвав її Дульсінеєю, й ось тепер у винагороду йому Альдонса сама їде з Тобосо, щоби побачитися з ним. Сталося неможливе завдяки його божевіллю. Після дванадцятьох років!

О, щаслива мить, стільки разів омріяна! «Боже правий! Санчо, друже, що-бо ти говориш?» Тепер нарешті він позбудеться свого божевілля, змиє його в потоці щасливих сліз; тепер нарешті він одержить премію за свою надію на неможливе! Яка густа темрява божевілля розвіється під поглядом кохання!