Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Й ось так розмовляючи то про се, то про те, пан і його зброєносець під’їхали до Тобосо, невеличкого міста, в якому жила Дульсінея.

Вони в’їхали в місто, коли вже споночіло, і Дон Кіхот сказав своєму джурі: «Санчо, сину мій, веди мене до Дульсінеї,до її палацу, може, вона ще не лягала спати».

Звернімо увагу на те, що, просячи свого зброєносця виконати таку високу місію і зробити йому таку велику ласку, кабальєро розчулився й назвав Санчо своїм сином, і, крім того, зважмо й на те, які вони, ці Санчо, ця нижча порода людства, ті, котрі приводять героїв до Палацу Слави.

Брехун Санчо опинився в скрутному становищі й, не знайшовши іншого виходу, зізнався, що він ніколи не бачив Дульсінеї, але з’ясувалося, що і його пан ніколи з нею не зустрічався й навіть ніколи її не бачив, а закохався в неї з чуток, з людських розповідей про її красу та розум. З чуток і всі ми закохуємося у славу, хоч ми ніколи її не бачили й не чули. Але ж ішлося, власне кажучи, про Альдонсу, яку Алонсо Кіхано все ж таки бачив, і добре бачив, нехай навіть лише чотири рази за дванадцять років. І, зрештою, лукавий Санчо домігся, щоб його простосердий пан виїхав із міста й зачекав у якомусь лісочку, а він тим часом спробує відшукати Дульсінею.

Де оповідається про хитрощі, на які пустився Санчо, щоби зачарувати сеньйору Дульсінею, та про інші події, такі ж кумедні, як і правдиві

І саме тоді Санчо виголошує свій монолог, сидячи під деревом, коли каже, що його пан, поза всяким сумнівом, божевільний, і він у цьому не набагато від нього відстав, адже супроводжував його і служив йому, і тоді він вирішує одурити його та «виставити першу-ліпшу селянку за сеньйору Дульсінею; як він не повірить, то я забожусь». І тут ми бачимо, як вірний Санчо вирішив зіграти поганий жарт зі своїм паном, а отже, й приєднатися до його насмішників — подія, яка налаштовує нас на сумні роздуми! І тут також цікаво поміркувати про те, як могло бути, що Санчо, який вважав свого пана безнадійно божевільним і спроможним піддатися на його найпримітивніший обман, і таким, що одне вважає за інше і бачить біле чорним, а чорне — білим, як могло бути, що, розуміючи все це, Санчо дозволяв обманювати себе і далі зберігав свою віру в Дон Кіхота й, не вірячи йому, вірив у нього, і чудово розуміючи, що той бився не з велетнями, а з вітряками, й з отарами овець, а не з ворожим військом, проте не втратив віру, що той, зрештою, подарує йому стільки разів обіцяний острів.

О, чудесна сила віри, спроможна вчинити опір будь-якому натиску зневіри й розчарувань! О, таємниці санчопансівської віри, яка, не вірячи, вірить і, розуміючи й проголошуючи, що чорне — це чорне, примушує того, хто її плекає, почувати, діяти і сподіватися так, ніби чорне — це біле! З усього цього ми можемо зробити висновок, що Санчо жив, відчував, діяв і сподівався, перебуваючи під чарами дивної сили, яка спрямовувала і штовхала його проти того, що він бачив і чув, і що все його життя було підкорене цій силі донкіхотівської віри, яка донкіхотизувала його все більше й більше. Тож коли він думав, ніби обманює свого пана, насправді він обманював сам себе і став тим інструментом, який уже цілком реально й по-справжньому зачарував Дульсінею.

Віра Санчо в Дон Кіхота не була мертвою вірою, тобто такою, що обманює, що ґрунтується на невігластві; вона не була ні сліпою, ні бездумною, ні примітивною. Навпаки, то була віра справжня й жива, віра, яка живиться сумнівами. Бо лише ті, хто сумніваються, вірять по-справжньому, а ті, котрі не знають сумнівів і не відчувають спокус, які розхитують віру перших, ті, якщо й вірять, то не по-справжньому. Справжня віра підтримується сумнівами. Сумніви — її харч, вона живиться ними і щомиті себе утверджує, як ото справжнє життя утверджує себе смертю й оновлюється щосекунди, будучи безперервним творенням. Життя, що не має в собі ніякої смерті, яке не розпадається в процесі свого постійного зростання, не буде чимось більшим за безперервну смерть, за спокій мертвого каменю. Ті, хто не помирає, не живуть; не живуть ті, хто не помирає кожної миті, щоби відразу й воскреснути, і ті, котрі не знають сумніву, а отже, й не вірять. Віра підтримує себе тим, що розв’язує сумніви й повертається, щоб розв’язати ті, котрі виникли з розв’язання сумнівів попередніх.

Санчо бачив, що пан його божевільний і що вітряки були вітряками, а не велетнями, і добре знав, що груба селянка, яка йому зустрілася в околицях Тобосо, не була Дульсінеєю Тобоською, і тим більше не була вона Альдонсою Лоренсо, а проте він вірив своєму панові, і зберігав віру в нього, і вірив у Дульсінею Тобоську, і, зрештою, як побачимо, повірив навіть у те, що її було зачаровано. Ось такою є твоя віра, Санчо, і ти не схожий на тих, котрі вірять у якусь догму, не розуміючи ні її букви, ані її бодай поверхневого змісту чи навіть не знаючи, про що, власне, йдеться. Саме твою віру можна вважати справжньою, на відміну від тієї сліпої віри, яка вважає правдою те, що говориться у книжці, якої вона не читала, бо не вміє читати й не знає, що ж там, власне, в тій книжці написано. Ти, Санчо, дуже добре розумів свого пана, бо все, що він тобі казав, він казав дуже ясно й дуже зрозуміло, але твої очі показували тобі зовсім інше, а тому ти, з одного боку, підозрював, що у твого пана не все гаразд із головою, а з іншого, — ти сумнівався в тому, що ти бачив, і, незважаючи на все це, ти йому вірив, бо й далі супроводжував його в його мандрах. І тоді як твоя голова казала тобі, що ні, твоє серце казало тобі, що так, а твоя віра менше зважала на твоє розуміння й більше дослухалася до твого серця.