Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

— каже Саґрамор у поемі Еуженіо де Кастро [71] Еуженіо де Кастро (Eugénio de Castro y Almeida, 1869–1944) — поет, центральна постать португальського символізму. Наводиться цитата з поеми де Кастро «Саґрамор» (Sagramor, 1895). .

Під час цієї третьої й останньої виправи Дон Кіхота ми бачимо, як він поступово провалюється у глибини свого здорового глузду, поки не потопає в ньому внаслідок своєї вельми прикметної смерті.

Схвильований словами свого пана і переконаний у тому, що слава святих набагато переважає славу героїв, Санчо став розповідати Дон Кіхотові про те, наскільки легше добутися до слави, коли тебе зараховують до святих, і мимохідь згадав про двох ченців, канонізованих тими днями, про святого Дієґо з Алькали [72] Святий Дієґо з Алькали (San Diego de Alcalá, кін. XIV ст. — 1463) — чернець, чудотворець, прелат францисканського монастиря на Канарських островах, канонізований 1588 року. та святого Педро з Алькантари [73] Святий Педро де Алькантара (San Pedro de Alcántara, 1499–1562) — чернець-францисканець, аскет, автор «Трактату про молитву і роздум» (Tratado de la oration y la meditation) — канонізований 1669 року, тобто набагато пізніше від написання «Дон Кіхота». .

«Побачите, що настане день, коли мене шануватимуть у всьому світі», — мав звичай казати убогий чернець із міста Ассізі [74] Тобто Франциск Ассізький. , як розповідає нам Томас де Челано [75] Томас де Челано (Tommaso di Celano, бл. 1200 — бл. 1265) — францисканець, італійський письменник XIII століття, який писав латиною, автор житія Франциска Ассізького, яке цитує Унамуно. ; ті самі мотиви, які одних штовхали до героїзму, інших заохочували до святості. І як ото Дон Кіхот, розпалений читанням рицарських романів, виїхав у світ, так Тереза із Сепеди [76] Тереза із Сепеди — йдеться про епізод із дитинства Терези Авільської, яка дійсно домовилась зі своїм братом поїхати мандрувати світом. , ще малою дівчинкою розпалена читанням житій святих, котрі, як їй здавалося, «дуже дешево купували собі можливість спілкуватися з Богом», домовилася зі своїм братом поїхати у країну маврів, сподіваючись, що там їм зітнуть голови за любов до Бога, а коли обоє побачили, що цього не буде, то вирішили стати пустельниками й у своєму власному саду стали жити, як уміли, святим життям відлюдників («Книга життя», І, II). Про Іньїґо де Лойолу ми вже розповідали те, що розповідає про нього його секретар — отець Педро де Ріваденейра.

Хіба це не те саме, що мандрівне рицарство в царині божественного та релігійного? І хіба в кінцевому підсумку і перші й другі не прагнули до одного й того самого — вийти за межі свого земного життя? Одні хотіли продовжити його в людській пам’яті, другі — в лоні Бога. І хіба головна пружина, яка рухає життя нашого іспанського народу, не є прагненням вийти за межі свого земного життя, хоч це прагнення нині зведене на такий рівень, що його стали називати нашим культом смерті. Ні, це не культ смерті, це — культ безсмертя.

Той-таки Санчо, що здається таким прив’язаним до життя, яке минає і триває недовго, заявив, що «краще в будь-якому законі чернечому смиренно ченцювати, аніж лицарем мандрованим гордо лицарювати», на що Дон Кіхот вельми розважливо йому відповів, що «не всім же бути ченцями, і воістину незліченні ті шляхи, якими Господь своїх вірних до неба провадить». А якщо не всі ми можемо бути ченцями, то не може бути такого, щоби стан чернецтва або монашества був досконалішим за будь-який інший стан, бо неможливо собі уявити, щоби стан найвищої християнської досконалості не був однаково досяжним для всіх, незалежно від того, хто в якому стані перебуває, а обмежувався внаслідок якогось природного закону для певної кількості осіб, залежно від їхнього походження чи якихось інших індивідуальних характеристик. І дуже добре сказав Дон Кіхот, відповідаючи Санчо, що якщо в раю більше ченців, аніж лицарів, то це тому, що й «на сьому світі ченці числом своїм рицарів переважують», принаймні тих, хто справді заслуговує на ймення рицаря. А якщо чернець буде водночас і рицарем, запитаєте ви? Дон Кіхот говоритиме і про таких людей.

І коли ж це отак розмовляв Дон Кіхот про славу, про її найвищу марноту, і про те, як воно буває, коли настає кінець світу? Коли їхав у Тобосо побачитися з Дульсінеєю і відчув у собі того доброго Алонсо, який їде на зустріч із Альдонсою Лоренсо, з кохання до якої він зітхав протягом дванадцятьох років. Завдяки божевіллю здолав сором’язливий ідальґо свою неймовірну сором’язливість, і ось тепер в обладунку та в образі Дон Кіхота він їде, щоб зустрітися з обраницею своїх мрій, щоб вилікуватися від свого божевілля, коли побачить та обійме її. Ми наближаємося до критичного моменту в житті кабальєро.