Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Але раджу вам послухати нас, коли ми навчимося узгоджувати наші слова з нашими щедрими справами.

Дон Кіхот, такий готовий назвати рицарем кожного, хто перед ним постане, відмовив у такій честі біскайцеві, забувши про те, що народ Басконії — принаймні це стосується всіх тих басків, яких я знаю, — за словами Тірсо де Моліни:

Хіба Дон Кіхот не знав про слова дона Дієґо Лопеса де Аро [44] Дієґо Лопес де Аро — персонаж п’єси «Обачність жінки». Унамуно неточно вказує місце процитованого уривка, приписуючи його до сцени 1 акту II. , які вкладає в його уста Тірсо де Моліна в першій сцені другого акту своєї п’єси «Обачність жінки»:

Певно, не знав він і того, що сказав Камоенс в одинадцятій строфі четвертої пісні своїх «Лузіад»:

У всякому разі, Дон Кіхот мав у своїй бібліотеці книжку «Араукана» дона Алонсо де Ерсілья-і-Суньїґа [45] Алонсо де Ерсілья-і-Суньїґа (Alonso de Ercilla у Zuñiga, 1533–1594) — іспанський поет (народжений у Біскайї), учасник війни іспанців з індіанським племенем арауканів, присвятив цій війні поему «Араукана» (перша частина поеми вийшла 1569-го, а друга — 1589 року). Цитуються рядки 1–4 строфи 30 пісні XXVII «Араукани». , біскайського кабальєро, і дослідження свідчать, що він не міг не прочитати таких рядків із пісні Двадцять сьомої:

«Не я кавалер?» — вельми слушно обурився біскаєць, і двоє Дон Кіхотів зійшлися в запеклому двобої. Про ту подію Сервантес розповідає нам вельми детально.

Тож на вимогу біскайця ламанчець відкинув списа, вихопив меча, затулився щитом і кинувся на супротивника.

І розпочався незвичайний поєдинок, або «дивовижний двобій між хоробрим біскайцем і завзятим ламанчцем», як називає його Сервантес у заголовку свого дев’ятого розділу, надаючи йому всієї тієї значущості, на яку той заслуговує.

Бо тепер зчепилися у двобої суперники рівні, божевільний із божевільним: і складається враження, що вони погрожують небу, землі та пеклу. О видовище, яке можна побачити хіба що один раз у століття, видовище битви між двома Дон Кіхотами: Дон Кіхотом ламанчським і Дон Кіхотом біскайським, Дон Кіхотом рівнини й Дон Кіхотом зелених гір! Треба перечитати, як розповідає нам про ту знаменну подію Сервантес.

«Не я кавалер?» Я не кабальєро? Як було почути такі образливі слова біскайцеві й почути їх із уст Дон Кіхота? Ні, він цього знести не міг.

Дозволь мені, Дон Кіхоте, говорити від своєї крові, від своєї касти, від свого роду, бо лише йому я завдячую, хто я є і чого вартий, і йому також завдячую спроможність відчути сенс твого життя і твоїх діянь.

О земле моєї колиски, моїх батьків, моїх дідів і всіх моїх прадідів, земле мого дитинства й моєї юності, земле, де я знайшов подругу свого життя, земле мого кохання, ти — серце моєї душі! Твоє море і твої гори, моя Басконіє, зробили мене тим, ким я є; з тієї самої землі, з якої виліплені твої дуби, твої буки, твої горіхові дерева і твої каштани, з цієї самої землі було виліплено моє серце, моя Басконіє.

Якось хтось із роду Монморенсі [46] Монморенсі (Montmorency) — один із найдавніших у Європі аристократичних родів, відомий ще з IX століття. Монморенсі набули слави своєю аристократичною пихою. Це прізвище стало синонімом людини, яка надмірно вихваляється своїм походженням. розмовляв із баском, і той Монморенсі роздратовано сказав моєму співвітчизникові, що їхній рід починається ще десь у восьмому, десятому або дванадцятому сторіччі, а мій баск йому відповів: «Справді?» Бо ми баски не починаємося. Ні, ні, ми не маємо початку. Ми, баски, знаємо, хто ми є, і ким ми хочемо бути.