Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Я звертаюся до тебе, до того, хто разом зі мною намагається осмислити життя Дон Кіхота; говори до них, хоч вони тебе й не розуміють, бо вони тебе зрозуміють у кінцевому підсумку. І коли вони переконаються в тому, що ти говориш до них, нічого в них не просячи, або в тому, що в тебе теж нічого не просили, коли розповідали тобі про це, цього вже буде досить. Говори до козопасів так, як ти говориш, коли звертаєшся до Бога, з глибини свого серця й тією самою мовою, якою ти говориш, коли звертаєшся сам до себе, наодинці зі самим собою і мовчки. Чим більше ці люди будуть занурені в життя плоті, тим чистішими й менш затуманеними будуть їхні мізки, і музика твоїх слів звучатиме в них набагато краще, аніж вона звучить у мізках бакалярів мистецтва. Бо не витончена риторика Дон Кіхота осяяла тоді свідомість козопасів, а споглядання того, як він сидить на перекинутому кориті, озброєний від голови до п’ят, зі справжнім списом у руці, а той факт, що вони дихали повітрям, у якому бриніли його слова, бринів його голос, сповнений любові й надії.

Думаю, не бракує тих, котрі вважають, що Дон Кіхот повинен був пристосуватися до публіки, яка його слухала, й порушити перед ними питання, які б торкалися проблем випасання кіз, і в такий спосіб підняти їх над їхнім низьким становищем козопасів. Це зробив би Санчо, якби йому вистачило на це мужності та рішучості, але наш кабальєро — ні. Дон Кіхот знав, що існує лише одне питання, для всіх одне й те саме, і те, що може підняти бідняка над його вбогістю, зможе також підняти багатія над його достатком. Від тимчасових засобів мало користі! Тим людям, які мають звичай пропонувати окремі специфічні ліки проти тих або тих конкретних хворіб, можна нагадати те, що сказав ґаучо Мартін Ф’єрро [49] Ґаучо — у деяких країнах Латинської Америки мандрівний пастух. Мартін Ф’єрро — ґаучо, головний герой поеми «Мартін Ф’єрро» (Martín Fierro, 1872–1879) аргентинського поета Хосе Ернандеса (José Hernández, 1834–1886). :

Коли з вами говорять, мої любі й щирі козопаси, про проблеми випасання кіз, то знайте, що ці люди волають, аби своїми криками відвести вас від гнізда, в якому вони відкладають яйця.

А крім того, чи є сенс говорити лише про безпосереднє майбутнє, про яке наші слухачі почують із наших слів? Розглядаючи цю тему, маестро духу Алонсо Родріґес у XVII розділі першого трактату третьої частини своєї книжки «Розвиток християнської досконалості» каже нам, що «ні наші заслуги, ні досконалість нашого твору не залежать від того, чи хтось здобуде з них користь для себе, чи ні. До цього ми могли б додати ще одне твердження для свого втішання чи, точніше буде сказати, для того, щоб утішити нас у нашій невтішності, а воно полягає в тому, що наші заслуги й наша винагорода не тільки не залежать від того, чи зможемо ми навернути інших і чи наші зусилля принесуть багато плодів, а й у певний спосіб ми можемо сказати, що ми зробили більше й заслуговуємо на більше, коли зовсім не видно плодів нашої праці, які відразу впадали б у вічі».

І хіба ця промова Дон Кіхота до козопасів була менш героїчною і більш непотрібною, аніж та інша промова, яку поблизу Санта-Круса й у домі індіанки Капільяни [50] Тут ідеться про епізод, коли Франсіско Пісарро зустрів Капільяну (Capillana, пом. 1549), правительку Перу, ще до прибуття іспанських конкістадорів. виголосив перед індіанцями Франсіско Пісарро, щоби пояснити їм основи християнської релігії та могутності короля Кастілії. Чогось він усе-таки досяг, бо індіанці, щоби підбадьорити його, тричі підіймали іспанський прапор. Розважання Пісарро не були цілком марними; не були вони марними й у Дон Кіхота.

Лукавий Сервантес справді називає промову свого героя «довжелезною й цілком зайвою», додавши, що козопаси слухали його «оторопіло й непорозуміло». Істина всієї історії криється саме в цих словах, бо якщо Дон Кіхотові вдалося привести їх у стан оторопіння своєю балачкою, то вона вже не була цілком марною. І те, що вона не була марною, підтверджується тим, як вони висловили йому схвалення й вирішили розважити його співом закоханого підпаска. Дух породжує дух, як буква букву, а плоть породжує плоть, ось так і промова Дон Кіхота породила спів під акомпанемент пастушого інструмента, що називався рабель [51] Старовинний смичковий інструмент, подібний до лютні. . Хай навіть народ і не розуміє, що ти йому говориш, але він це відчуває, потім починає й розуміти і, слухаючи, починає співати.