Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Ось вони, чудеса віри! Не встиг добрий Санчо виїхати в мандри зі своїм паном, як він уже мріє стати королем і зробити королевою свою кохану Хуану Ґутьєрес, а своїх дітей — королевичами та королівнами! Він на все готовий, щоб ощасливити свою родину! Передусім через свою жінку — жінка завжди причина труднощів — він починає сумніватися в успішному завершенні їхньої місії, бо немає такого королівства, в якому вона могла б відчути себе королевою. «Уповай на Бога, Санчо, він пошле їй те, що годиться», — відповів йому благочестивий Дон Кіхот. І, зворушений такою побожністю, Санчо висловив упевненість у тому, що його пан спроможний дати йому те, що буде добрим для нього і чому він зможе дати раду. О добрий Санчо, о розумний Санчо, о побожний Санчо! Ти вже не просиш ані острів, ані королівство, ані графство, а просиш тільки те, що зможе тобі дати любов твого пана. Тобто ти просиш те, що просити найрозумніше. Ти погоджуєшся з мудрою логікою фрази: «Нехай сповниться воля Твоя як на небі, так і на землі». Навчімося всі радіти тому, що нам дають, і просімо стільки, скільки можна просити.

Ось так вони розмовляли, коли «перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли». Дон Кіхот побачив у них страхітливих велетнів і, не слухаючи, що каже йому Санчо, «припоручив душу своїй володарці Дульсінеї» і кинувся з ними на битву, знову опинившись на землі.

Але мав слушність наш кабальєро: страх і тільки страх примусив Санчо й примушує нас, усіх інших простих смертних, бачити вітряки у страховинних велетнях, які сіють зло на землі. Ті вітряки мелють борошно, а спечений із того борошна хліб їдять люди, які затверділи у своїй сліпоті. Сьогодні ті страховинні велетні вже здаються нам не вітряками, а локомотивами, динамомашинами, турбінами, пароплавами, автомобілями, телеграфами, дротяними або без дроту, кулеметами або хірургічними інструментами, але вони загрожують нам не меншою шкодою. Страх і тільки санчопансівський страх уселяє нам шанобливе ставлення до пари та електрики; страх і тільки санчопансівський страх примушує нас падати навколішки перед страховинними велетнями механіки та хімії, благаючи в них пощади й жалю. І в кінцевому підсумку людський рід покладе свій дух, виснажений втомою та огидою, перед брамою колосальної фабрики, де вироблятиметься еліксир тривалого життя. А потовчений Дон Кіхот житиме, бо він шукав спасіння в самому собі і наважився вийти на битву з вітряками.

Санчо підійшов до пана й нагадав йому про своє застереження, адже він казав йому, що «то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє». Атож, друже Санчо, воно й справді всякому видно. І лише той, хто має у своїй голові вітряки, які розмелюють ту пшеницю, що входить у нас із нашими почуттями, розмелюють її на борошно, з якого випікається наш духовний хліб, лише той, хто носить у собі такі вітряки, спроможний кинутися на битву з іншими вітряками, з несправжніми, з тими страховинними велетнями, що прийняли подобу вітряків. Саме в голові, друже Санчо, треба носити всю механіку, динаміку, і хімію, і пару, й електрику, й тоді людина зможе ставати до бою з тими шкідливими приладами, які її оточують. Лише той, хто носить у своїй голові вічну сутність хімії, хто вміє розпізнати в законі її дій універсальний закон поведінки матеріальних часток, лише той, хто відчуває, що ритм Усесвіту збігається з ритмом його серця, лише той не боїться утворювати та перетворювати хімічні речовини або налагоджувати апарати машинерії.

Найгірше було те, що в цій битві в Дон Кіхота зламався спис. Лише на це спроможні ті велетні: зламати нашу зброю, але не наші серця. Та поки що нам вистачає дерева, щоб її полагодити.

І вони поїхали далі дорогою своїх мандрів, причому Дон Кіхот не нарікав на свою невдачу, бо нарікати на злигодні долі мандрівним рицарям не годиться, і він навіть не захотів приєднатися до Санчо, коли той вирішив попоїсти. Отож Санчо зручніше вмостився на своєму віслюкові й потроху підобідував їдучи, й це приносило йому таку втіху, що він зовсім забув про панові обіцянки, «а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою». Напханий живіт впливає на нас надто згубно, він затьмарює нам пам’ять, скаламучує нашу віру, прив’язуючи нас до швидкоплинного моменту. Коли людина їсть і п’є, вона залежить тільки від їжі й пиття. Настала ніч, і Дон Кіхот перебув її в думках про свою кохану сеньйору Дульсінею, а Санчо провалився в непробудний сон без жодних сновидінь. А коли прокинувся, то Дон Кіхот порадив йому ніколи не хапатися за меч, аби оборонити його, якщо тільки на нього нападуть не «якісь лайдаки, посполиті люди». Чоловікові відважному радше заважає, аніж допомагає, коли його прихильники намагаються боронити його.