Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Щодо самого Санчо, то ми не можемо не захоплюватися його вірою, бо віра в те, чого він не бачив, підносить його до безсмертя слави, про яку він раніше не міг навіть мріяти, наділяє його життя справжнім блиском. Він тепер може сказати слова, які знайдуть відлуння у вічності: «Я Санчо Панса, зброєносець Дон Кіхота». І це є і буде його славою на віки й віки.

Можна стверджувати, що Санчо примусила покинути його дім жадібність, а Дон Кіхота — прагнення слави, і тут у господареві та в його зброєносцеві ми окремо бачимо ті дві пружини, спільна дія яких виштовхувала іспанців з їхніх домівок. Але справжнім чудом тут можна вважати те, що в Дон Кіхоті не було навіть тіні від тієї жадібності, яка пориває людей вирушати в далеку дорогу, і що на самому дні жадібності Санчо завжди ховалися амбіції, хай навіть він про це й не знав, амбіції, які, зростаючи в зброєносцеві коштом жадібності, призвели до того, що спрага золота поступово перетворилася в ньому на спрагу слави. Такою є чудесна сила чистого прагнення до відомості й слави.

І хто спроможний уникнути жадібності, хто спроможний уникнути амбіцій? Боявся їх Іньїґо де Лойола, і так боявся, що коли дон Фердинанд Австрійський [33] Фердинанд І Австрійський (Fernando I de Habsburgo, 1503–1564) — німецький імператор, молодший брат Карла І Іспанського. , король Угорщини, призначив отця Клаудіо Джайо [34] Клаудіо Джайо (Claudio Jayo) — італійська вимова імені французького теолога Клода Дже (франц. Claude Jay, лат. Claudius Jaius, бл. 1504–1552), одного з засновників Товариства Ісуса. єпископом Трієста, а папа схвалив його вибір, то Іньїґо звернувся до цього останнього з проханням скасувати це призначення, бо не хотів, аби його духовні діти, «засліплені оманливим і облудним блиском митр і високих почестей, приходили до ордену не для того, щоб утекти від марноти світу, а для того, щоб у ній знаходити свій світ» (Ріваденейра, книга III, розділ XV). Але чи досяг він у цьому успіху? Така втеча від церковних почестей і високих церковних посад, чи не ховає вона за собою ще витонченішу гординю, аніж схильність приймати чи навіть бажання домагатися їх? Бо «чи існує більший обман, як через скромність і смирення шукати шляхів до людських почестей і людської слави?» — каже духовний син Лойоли отець Алонсо Родріґес [35] Алонсо (Альфонсо) Родріґес (Alonso Rodríguez, 1538–1616) — іспанський теолог і проповідник, його твір «Розвиток християнської досконалості та християнських чеснот» (Ejercicio de perfección у virtudes cristianas, 1609) був перекладений багатьма європейськими мовами. у XIII розділі III трактату своєї книги «Розвиток християнської досконалості та християнських чеснот». І хіба ця гординя не передалася від індивідів на весь орден єзуїтів, ставши гординею колективною? Хіба не витончена гординя стверджувати, як стверджують духовні нащадки Лойоли, що спасається кожен, хто помирає членом ордену, а з тих, котрі не вступили до нього, спасаються далеко не всі?

Гординею, витонченою гординею є намагання утримуватися від будь-якої діяльності, щоби не наражати себе на критику. Найвищим актом смирення можна вважати діяльність Бога, який створює світ, що не додає жодної краплі до Його слави, а в цьому світі ще й створювати людський рід для того, щоби він Його критикував, а якщо Він ще й створює умови, які сприяють цій критиці, то виявляє в цьому акті ще більше смирення. Отже, той факт, що Дон Кіхот кинувся у вир діяльності й виставив себе на посміх людям, дозволивши їм глузувати з його діяльності, був одним із найчистіших виявів справжнього смирення, хоч оманлива видимість показує нам цілком іншу картину. І цим своїм смиренням він повів за собою Санчо, перетворивши його жадібність на амбіції, а спрагу золота — на спрагу слави, тобто застосувавши єдиний ефективний засіб лікування жадібності й спраги до золота.

Після цього Дон Кіхот зібрав трохи грошей: «дещо попродав, дещо позаставляв (і все ж то за безцінь)», зваживши на пораду гладкого корчмаря. Наш кабальєро був поміркований божевілець, а не фантастичне створіння, яким декотрі іноді його уявляють, він належав до тих людей, які їдять і п’ють, сплять і помирають.

Санчо взяв зі собою в дорогу віслюка та сакви, напхані провізією, Дон Кіхот — сорочки та інший припас одягу, тож, «нарихтувавши й наготувавши все як слід, Дон Кіхот і Санчо Панса виїхали одної ночі з села, так що ніхто й не бачив, не попрощались навіть із своїми — сей із жінкою та дітьми, а той із небогою та клюшницею», мужньо розірвавши в такий спосіб усі узи своєї грішної плоті. Отже, коли наш кабальєро виїхав у свої мандри вдруге, він зробив це так, аби його ніхто не бачив, під покривом темряви. Але тепер він вирушив на пошуки пригод уже не сам-один, він узяв зі собою людство. І вони виїхали, розмовляючи, — Панса відразу нагадав своєму панові про обіцяний острів. У чому деякі недоброзичливці знову ж таки вбачають вияв жадібності, яка, мовляв, і примушувала його служити своєму повелителю, але не беруть вони до уваги того факту, що коли людина розважна служить божевільному, то в цьому набагато більше донкіхотства, ніж тоді, коли божевільний служить власному божевіллю. Віра має здатність прилипати, а віра Дон Кіхота була такою сильною і палкою, що передавалася й тим, котрі почували до нього прихильність, і вони наповнювалися нею, а проте в нього вона не зменшувалася, ба навіть зростала тоді, коли він ділився нею з іншими. Те саме відбувається й з любов’ю, коли вона справжня й жива!