Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Не менш важливими для розвитку рицарсько-містичної риторики в Унамуно є посилання на інших героїв кастільськомовної культурної міфології. Коментуючи епізоди з левом (розділ XVII другого тому), Унамуно називає Дон Кіхота «новим Сідом Кампеадором» — оцінка знакова, зважаючи на культ Сіда як найвищого втілення кастільського рицарського героїзму й громадянського обов’язку, створений кількома поколіннями іспанських інтелектуалів кастілоцентристського спрямування. Сехисмундо з драми Кальдерона «Життя — це сон» оголошено ще одним духовним братом Дон Кіхота, оскільки обох персонажів об’єднує відчуття життя як чогось мінливого: «Бідолашний Дон Кіхот! Переступаючи через свій смертний поріг, у світлі смерті він зізнається й проголошує, що його життя було тільки сном божевілля. Життя — сон! Таким був останній висновок, остання істина, до якої в годину своєї смерті дійшов Дон Кіхот, і тут він зустрівся зі своїм братом Сехисмундо». Духовно близьким до Рицаря Сумного Образу, за Унамуно, є оспіваний своїм сином Хорхе славетний рицар Родріґо Манріке, який смерті зумів протиставити своє добре ім’я і славу в нащадках.

Отже, в Унамуновому коментарі історії Дон Кіхота рицарсько-містична риторика, що виражає принципи абсурдної віри, проростає кастілоцентризмом, і навпаки, кастілоцентристська образність підноситься до рівня загальнолюдської, національної й особистісної релігії. Завдяки цьому Унамуно вдається зробити з комічного персонажа архетип кастільського рицарства — «ікону іспанського націоналізму» [174] Fox, Inman. La invención de España. — Madrid: Cátedra, 1997. — P. 122. (вислів Фокса). Пізніше національно свідомі іспанські інтелектуали у своїх творах намагатимуться розвинути таке прочитання роману Сервантеса або заперечити його, але Унамунів «переказ» історії Рицаря Сумного Образу виявився настільки переконливим, що його донкіхотівський міф і досі залишається живим референційним полем у націоналістичному дискурсі іспанської культури.

Проте «Життя…» виявляється занадто нетрадиційним філософським трактатом, адже інтегрує цілу низку ознак інших суто літературних жанрів, насамперед роману, завдяки чому самий виклад релігійно-філософських і націоналістичних поглядів Унамуно набуває рис відкритої діалогічності, яка втягує читача у співтворчість, використовуючи потенціал «інтелектуальної гри». Під «грою» тут слід розуміти не стільки прагнення Унамуно перетворити текст на засіб розваги читача, а скільки перебирання на себе ролі порушника спокою, який всіляко підкреслює парадоксальність світу й умовність будь-яких остаточних істин, культурних і естетичних конвенцій. Щоб перевірити їх на міцність, а також розкрити закодовані в них глибинні смисли, Унамуно вдягає маску «апокрифічного філософа», роль якого грає досконало. На рівні текстуальних стратегій ця роль в есе реалізована в експериментах з формою, у несподіваних асоціативних зв’язках між явищами й поняттями, у застосуванні інтертексту як на рівні окремих образів, так і на рівні «пам’яті жанру» та способів нарацій. «Гра» ця цілком серйозна, адже йдеться про порятунок у релігійному значенні цього слова, про пізнання істини і про пошуки вільних форм письма, здатних сповна розкрити суперечливе і драматичне внутрішнє життя людини.

Є чимало підстав порівнювати есе Унамуно з середньовічно-ренесансним рицарським романом. Автор відновлює наратив про ідеального християнського рицаря, що його створив Еразм Роттердамський, яким надихався Сервантес, працюючи над «Дон Кіхотом» [175] Про це докладніше див.: Пискунова С. И. «Дон Кихот»: «Поэтика всеединства» // http://www.philol.msu . ru/~forlit/Pages/Word_versions/donquixot.doc. . Унамуно засуджує будь-які спроби знижувати образ його персонажа і бачить у ньому героя. Завдання автора есе — реабілітувати рицарсько-містичний ідеал, який склався в іспанському минулому. Відповідно до цього завдання коментатор бачить у кожному вчинку Дон Кіхота глибинні смисли, які характеризують його як взірцевого ідальґо: він кидається на допомогу знедоленим, служить дамі, постає втіленням непохитної віри й ідеалізму.

Водночас «Життя Дон Кіхота і Санчо» — це рицарський роман модерністського письменника. «Гра» в Середньовіччя доповнюється трагічною «грайливістю» доби сучасності. Багато з тих рис поетики, які пізніше Унамуно використає в «Тумані», «Авелі Санчесі», «Тітці Тулі», «Святому Мануелі Доброму, Мученику», вже були практично втілені в цьому есе. Насамперед це стосується ролі коментатора (наратора), який виявляється максимально наближеним до самого Унамуно, чия присутність у тексті постійно відчувається: автор відверто втручається в дію, вплітає в коментар згадки про обставини власної біографії (як в епізоді з біскайцем), звертається зі своїми монодіалогами до Дон Кіхота, Санчо Панси, Самсона Карраско, племінниці мандрівного рицаря, інших персонажів, до читача й до себе самого. За своєю структурою мовлення автора-коментатора також є типово унамунівським, адже воно поєднує наукову й розмовну стихії, коли автор з’являється в ролі і вченого, і простака та становить вільний потік візій, ліричних відступів, концептуальної гри, фразеологізмів, парадоксів, цитат з іспанської класики, несподіваних метафор, ризикованих етимологічних розвідок тощо. Настанова на «гру» проявляється ще й у тому, що голос автора не є остаточно домінантним, тому нагадує «поліфонічний роман» Достоєвського: позиція Унамуно є лише одним із кількох рівноправних голосів, що втілюють різні проекції розв’язання поставлених в есе філософсько-релігійних питань. Типово унамунівськими постають і персонажі, оголошені реальнішими від самого автора. Сюжет точно (практично «сліпо») розвивається у тому порядку, у якому викладено поневіряння ідальґо у Сервантеса, але принцип імпровізації зберігається й тут, адже в романі-прототипі пригоди Дон Кіхота підкоряються принципу «як заманеться» («a lo que salga»), який Унамуно розвинув і застосував у власній художній практиці. Нарешті, в поетиці есе помітну роль відіграють інтертекстуальні «ігри», про що вже йшлося вище. Історії Дон Кіхота і Санчо опиняються в широкому колі літературних і культурних асоціацій: з одного боку, вони є іконами, що втілюють конкретні чесноти, принципово важливі для Унамуно, з іншого, вони — герої модерної притчі, що ставить запитання, але не дає відповідей.