Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

«Життя…» має виняткове значення для розкриття релігійних ідей Унамуно. Насамперед, розповідаючи про пригоди Дон Кіхота та його «джури», мислитель дає визначення Бога як творіння, породженого людськими бажаннями, а також обстоює розуміння Всевишнього як свідомості універсуму. «Саме існування Бога (в Унамуно — О. П .) ідентифікується з існуванням людської свідомості, яка є світлом, що розтинає темряву космічної матерії» [166] Там само. — Р. 21. . Якщо світ є результатом волі, то таким самим породженням волі є і Бог, підсумовує думки Унамуно Беніто-і-Дуран: «Воля творить світ, тому що потребує вираження як у часі, так і в просторі. Воля визначає буття Бога, тому що потребує втілення у вічності. Звідси випливає логіка Унамуно: людина є всім одразу — і Богом, і світом» [167] Там само. . Проте такий висновок породжує проблему: якщо Бог є свідомістю світу, а людина — свідомістю Бога, то як пояснити ті стани тривоги (агонії), болю, які є невіддільними ознаками людського буття? Розгорнуту відповідь на це запитання Унамуно дає в есе «Про трагічне відчуття життя», але вперше наближається до пояснення цих феноменів уже в «Житті…». У ньому Унамуно не раз говорить про те, що внутрішня боротьба людини зі собою є глибинною сутністю духовного життя, a самé життя завжди є неспокоєм, зусиллям і агонією [168] Про специфічне трактування цього терміна М. де Унамуно див.: Пронкевич, Олександр. Роман як засіб екзистенційного експериментування // Унамуно, Міґель де. Вибрані романи / Перекл. з ісп. Ольга Маєвська та Віктор Шовкун; упоряд. Олег Фешовець; післямова Олександра Пронкевича. — Львів: Видавництво «Астролябія», 2012. — С. 552. , адже в такий спосіб у людині проявляє себе Бог. Саме так будує в унамунівському творі свій життєвий проект Дон Кіхот Ламанчський, чий досвід доводить, що людина може шукати порятунок лише в собі, а не в інших істотах. Попри те, що в глибині душі Рицар Сумного Образу знаходить лише розпач, біль, трагедію, йому тільки й лишається, що задовольнятися такою внутрішньою панорамою, хоч би якою сумною вона видавалася, тому що тільки через них Дон Кіхот відчуває зв’язок із Богом. Водночас, маючи достеменні свідчення про його присутність у собі (доказ буття Бога — моє пристрасне бажання, щоби Той існував, стверджує Унамуно), Дон Кіхот не може до кінця Його прийняти, тому що сумнівається в Його всемогутності, зокрема в тому, чи зможе Бог подарувати безсмертя. Отже, сумніви є свідченням існування Бога, а не запереченням Його. Вони породжують біль, але й забезпечують нескінченне духовне зростання, спричинене прагненням безумного ідальґо здійснити неможливе — повернути собі втрачену віру. Виконанню цього завдання він присвячує всю свою життєву пригоду, і навіть знання про те, що цей ідеал недосяжний, не зупиняє його: він і далі вперто шукає Бога.

Тож бачимо, що розуміння людини в «Житті…» Унамуно позначене трагізмом. Дон Кіхоту не вдається примирити клубок суперечностей, з яких він зітканий, та він цього й не прагне, оскільки суперечливість є принциповою ознакою людського існування: розум вимагає того, щоб індивід діяв раціонально, а от серце прагне поринути в пристрасті. Голова Рицаря Сумного Образу доводить, що немає воскресіння після смерті, а от тіло його з цим не погоджується і бажає особистого безсмертя. Ба більше, Дон Кіхот для письменника тим і близький, що відмовляється пристати на бік здорового глузду і далі живе вірою у спроможність людини перемогти смерть і відновитися тілесно й духовно у потойбічному житті. Це слідування за пристрасним інстинктом здобути безсмертя виражає людську свободу, яка в тому й полягає, щоби відкидати приписи очевидності. Людина вимушена це зробити, бо свідома того, що лише таке «безглузде» рішення дає їй надію на вічний порятунок.

Унамуно так високо підносить Дон Кіхота ще й тому, що персонаж сповідує принцип уродженої людської доброти, яка є його прямим зв’язком із Богом. Мислитель не раз підкреслює в тексті, що справжнє ім’я героя — Алон-со Кіхано Добрий. «Чоловік добрий не хоче розпастися та розвіятися, бо він відчуває, що його добрість — частина Бога, того Бога, який є Богом живих, а не Богом мертвих, бо всі живуть для Нього. Доброта не боїться ані нескінченного, ані вічного; доброта визнає, що лише в людській душі вона вдосконалюється й завершується; доброта знає, що брехнею було б вважати, ніби Добро реалізується в процесі розвитку виду». Втрата цієї спонтанної доброти означала б ще більше покарання, ніж те, що передбачає християнське пекло. «Унамунівське пекло — це розчинення в несвідомому універсумі: в ніщо» [169] Ángel у Durán, Benito. Ideario filosófico de Unamuno en la Vida de Don Quijote y Sancho // Cuadernos de los Estudios Manchegos (Ciudad Real). — 1949. — Núm. 3. — P. 24. — у цей момент Бог забуває про індивіда. У людини недоброї набагато більше шансів потрапити в таке пекло. Письменник не в змозі уявити долю, жахливішу за цю альтернативу.