Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Ліпше, замість намагатися з’ясувати, хто перед нами — вітряки чи зловорожі велетні, — послухатись голосу свого серця й напасти на них, адже будь-який великодушний напад вихоплюється за межі життєвого сну. Зі своїх дій, а не зі своїх споглядань ми здобуваємо знання і мудрість. Не переставай дивитися на нас у Своєму сні, Боже нашого сну!

Збережи для Санчо його сон, його віру, мій Боже, і нехай він вірить у своє життя довготривале, і нехай йому сниться, що він пасе вівці на нескінченних полях Твого Лона, без кінця оплакуючи Життя нескінченне, яким є Ти сам; збережи його йому, Боже моєї Іспанії! Адже Ти знаєш, Господи, що в той день, коли Твій раб Санчо вилікується від свого божевілля, він помре, а коли помре він, то помре і його Іспанія, твоя Іспанія, Господи. Ти створив цей народ, народ твоїх рабів, Дон Кіхота і Санчо, на підвалинах віри в особисте безсмертя; не забувай, Господи, що це наш резон життя і наша доля, наш обов’язок перед народами — домогтися, щоби ця істина нашого серця освітила уми, розвіявши всю пітьму логіки та раціонального глузду, і втішила серця приречених на сон життя.

Історик додає, що «парох попросив писаря дати свідоцтво, що Алонсо Кіхано Добрий, званий звичайно Дон Кіхотом з Ламанчі, справді сконав та упокоївся; свідоцтво теє йому треба було на те, щоб інший якийсь повістяр, окрім Сіда Ахмета Бен-Енхелі, чого доброго підступно не воскресив Дон Кіхота і не заходився мережити предовгі історії його чинів та вичинів», а далі він пише, що Дон Кіхот лежить у могилі, «випроставшись на повен зріст, бо вже не здольний звершити третій виїзд і нову виправу».

Але чи ви й справді вірите, що Дон Кіхот ніколи не воскресне? Існують люди, які вірять, що він не помер; вони вважають, що помер, і справді-таки помер Сервантес, який хотів його вбити, але не Дон Кіхот. Існують люди, які вірять, що він воскрес третього дня й що він повернеться на землю у смертному тілі й знову почне витівати свої фокуси. А повернеться він тоді, коли Санчо, розтривожений спогадами, відчує, як у ньому закипає кров, яка зібралася в ньому під час його пригод у ролі зброєносця, й осідлає, як ми вже сказали, Росинанта, одягне обладунок свого пана, візьме в руку списа й вирушить у світ продовжувати труди Дон Кіхота. І тоді його пан прийде й утілиться в нього. Підбадьорся, героїчний Санчо, й оживи ту віру, яку розпалив у тобі твій пан і яку тобі було так нелегко підтримувати й берегти. Підбадьорся, Санчо!

І наш історик не розповідає про чудеса, які буцімто творив Дон Кіхот після своєї смерті, як, наприклад, розповідають про Сіда, який переміг у битві, вже будучи мерцем, а ще про нього розповідають, що коли він був уже мертвий, то один юдей захотів доторкнутися до його бороди, чого він нікому не дозволяв робити, поки був живий,

Я не знаю, щоби Дон Кіхот виграв якусь битву після своєї смерті, і я знаю, що багато юдеїв мали нахабство доторкнутися до його бороди. Про Дон Кіхота невідомо, щоби він сотворив якесь чудо після своєї смерті, та хіба не досить тих чудес, які він учинив, коли був живий, і хіба не була безперервним чудом його виправа у світ на пошуки пригод? Тим паче, що, як стверджує отець Ріваденейра в останньому розділі своєї вже стільки разів цитованої тут праці, коли розповідає нам про ті чудеса, які Бог учинив для святого Ігнатія, серед смертних людей не було більшого святого, за словами Євангелії, аніж Іоанн Хреститель, а проте з тієї ж таки Євангелії ми довідуємося, що той не вчинив жодного чуда. І якщо побожний життєписець Лойоли вважає найбільшим чудом свого героя створення ордену єзуїтів, то чи не маємо ми право вважати найбільшим чудом Дон Кіхота той факт, що історію його життя зміг написати такий чоловік, як Сервантес, який у всіх інших своїх творах показав цілковиту безпорадність свого творчого генія і який у природному порядку речей перебував набагато нижче від того рівня, на якому мав би перебувати чоловік, спроможний як годиться розповісти нам про подвиги премудрого й винахідливого ідальґо?

Немає жодного сумніву, що в романі «Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі» його автор Міґель де Сервантес Сааведра виявив набагато вищі здібності за ті, яких ми могли сподіватися від нього, судячи з його інших творів; він багато в чому перевершив тут самого себе. Тому є всі підстави вважати, що арабський історик Сід Ахмет Бен-Енхелі — не просто літературна вигадка, а персонаж, який уособлює ту глибоку істину, що цю історію розповів Сервантесові хтось інший, той, хто носив її глибоко в собі й, виклавши її одного разу на папір, більше ніколи до неї не повертався: ідеться про істину, яку він зберігав на самому споді своєї душі. І та величезна відстань, яка лежить між історією нашого кабальєро і всіма іншими творами, що їх написав Сервантес, це найочевидніше й найдивовижніше з усіх чудес, незаперечно свідчить про те — якби хтось справді став вимагати від мене конкретних доказів, які ніколи нікого не переконують, — що йдеться про історію правдиву і справжню і що сам Дон Кіхот, замаскувавшись під Сіда Ахмета Бен-Енхелі, продиктував її Сервантесові. І я навіть підозрюю, що, поки я пояснював і коментував це життя, мене таємно навідали Дон Кіхот і Санчо та, хоч я про це й не здогадувався, відкрили мені багато з того, що заховували у своїх серцях.