Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

«Годі панове, виліткам на старі гнізда не вернутися», — сказав кабальєро, готуючись прокинутися зі свого сну.

Так, Дон Кіхотові снилося, що він був мандрівним рицарем, аж поки всі його пригоди

То яким було життя Дон Кіхота?

«Ох, не вмирайте, вашець, паночку мій любий, а послухайтесь моєї ради; живіть многія літа!»

«Годі панове, виліткам на старі гнізда не вернутися».

Тепер дозвольте мені сказати разом із моєю сестрою, Терезою Ісусовою:

«Годі панове, виліткам на старі гнізда не вернутися». Або, як сказав Іньїґо де Лойола, коли надійшов йому час прокинутися зі сну життя, і він уже готувався випустити останній подих, а його намагалися підбадьорити: «Настав мій час» (Ріваденейра, книга IV, розділ XVI), і помер Іньїґо так само, як через п’ятдесят років по тому помер Дон Кіхот, дуже просто, без жодної комедії, не збираючи людей навколо свого ложа, не перетворюючи свою смерть на спектакль; як помирають справжні святі і справжні герої, майже так само, як помирають тварини: приліг, аби померти.

Алонсо Кіхано продиктував до кінця свій заповіт, яким відписав «усю свою маєтність, рухому й нерухому», своїй племінниці Антонії Кіхано, але поставив їй за умову, щоби, коли вона «захоче в малжонство вступити, взяла в малжонки чоловіка, про якого вона заздалегоди знала б, що він про ті рицарські романи ні слухом, ні духом не чув. Якщо ж виявиться, що він їх читав, а сестріниця моя однаково побажає його пошлюбити і пошлюбить, то я позбавляю її спадку і прошу моїх заповітних виконавців пустити його по своїй уподобі на боговгодні цілі».

І як добре зрозумів Дон Кіхот, що між обов’язками одруженого чоловіка й обов’язками мандрівного рицаря існує велика й абсолютна несумісність! І коли добрий ідальґо це диктував, то чи не подумав він про свою Альдонсу і про те, що якби він дав волю своєму великому коханню, то йому довелося б відмовитися від рицарських пригод, перебуваючи в полоні її обіймів біля свого домашнього вогнища?

Твій заповіт виконується, Дон Кіхоте, і молоді люди твоєї вітчизни відмовляються від будь-яких рицарських подвигів, аби мати змогу втішатися подружнім щастям в оселях твоїх племінниць, якими є майже всі іспанки, і втішатися самими племінницями. У їхніх обіймах згасає будь-який героїзм. Вони бояться, щоб їхніх наречених і чоловіків не підхопило тим самим вітром, яким підхопило їхнього дядька. Це твоя племінниця, Дон Кіхоте, це твоя племінниця сьогодні править і владарює у твоїй Іспанії; це твоя племінниця, а не Санчо. Та сама полохлива, домашня й малодушна Антонія Кіхано, яка боялася, що тобі заманеться стати поетом, «а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна»; та сама, що з таким завзяттям та охотою допомагала парохові та цирульникові палити твої книжки; та сама, яка радила тобі не встрявати в бійки та не блукати світом у пошуках невідомо чого; та сама, котра набралася зухвальства сказати тобі в очі, що всі розповіді про мандрівних рицарів — брехня й вигадки, і це дівоче нахабство примусило тебе вигукнути: «Клянуся Богом, що мене при житті тримає, що якби ти не була рідною моєю племінницею, тобто донькою єдиноматерної сестри моєї, я так би тебе покарав за ці блюзнірські слова, що весь світ жахнувся б!» Це те саме «дівчисько, що й прутами плетільними як слід орудувати ще не навчилось», а вже набралося нахабства базікати про романи про мандрівних рицарів і осуджувати їх; це та сама дівуля, яка маніпулює та грається, мов із Іванами-Покиванами, із синами твоєї Іспанії, яка глузує і знущається з них. Це не Дульсінея з Тобосо, ні; це також не Альдонса Лоренсо, за якою можна зітхати дванадцять років, побачивши її лише чотири рази й так і не наважившись освідчитися їй у своєму коханні; це Антонія Кіхано, яка ще й прутами плетільними як слід орудувати не навчилась, а вже крутить і маніпулює сьогоднішніми чоловіками на твоїй батьківщині.