Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Але тут-таки він нарікає, що не має змоги прочитати інші книжки, які були б світлом для його душі. Книжки? Але ж, шляхетний ідальґо, хіба ти вже не розчарувався в них? Саме книжки перетворили тебе на мандрівного рицаря, книжки навіяли тобі бажання стати пастухом. А що, якби ті інші книжки, які були б світлом для твоєї душі, налаштували б тебе на інші рицарські пригоди? Тут буде цікаво знову нагадати читачам про Іньїґо де Лойолу, про те, як він лежав у Памплоні, поранений, і просив, аби йому принесли кілька рицарських романів, щоби за їхньою допомогою вбити час і щоби вони допомогли йому краще зрозуміти земне життя нашого Господа Ісуса Христа та його святих апостолів, і вони справді вселили йому бажання стати мандрівним рицарем Бога.

Дон Кіхот попросив покликати своїх добрих друзів: пароха, бакаляра Самсона Карраско і майстра Ніколаса, цирульника, — і забажав висповідатися та скласти заповіт. І коли ці троє увійшли, сказав: «Повіншуйте мене, панство-добродійство, я вже не Дон Кіхот з Ламанчі, а Алонсо Кіхано, за вдачу свою, прозваний Добрим». Кілька днів тому, коли він розмовляв із доном Альваро де Тарфе, і той назвав його добрим, він йому відповів: «Я не знаю, чи ж я таки добрий, але можу сказати, що я не кепський», — можливо, пригадавши такі слова з Євангелії: «Навіщо ти називаєш мене добрим? Ніхто не може бути добрим, крім Бога», — і ось тепер, на своєму смертному ложі й освітлений сяйвом смерті, він каже, що своїми вчинками здобув собі добру славу. Славу! Славу! Ох, як же тобі важко, мій Дон Кіхоте, висмикнути корінь божевілля зі свого життя! Ти здобув собі добру славу! Славу чоловіка доброго! Славу!

Він і далі говорив як чоловік, глибоко побожний, прокляв Амадіса Ґальського [144] Амадіс Ґальський (Amadís de Gaula), головний герой однойменного рицарського роману (перше видання 1508 року). і «тьму-тьменну нащадків його», і коли троє приятелів почули ці його слова, «вони подумали, що Дон Кіхот, либонь, схибнувся на чомусь іншому». І так воно й було, його справді опанував останній напад божевілля, напад, який мав не вилікувати його, а привести до смерті. Життя і справді — сон, але скажи нам, безталанний Дон Кіхоте, ти, який прокинувся зі сну свого божевілля, щоб померти, проклинаючи його, хіба смерть також не є сном? А якщо вона таки сон, і сон вічний, без сновидінь і пробуджень, то в чому, мій любий кабальєро, полягає перевага здорового глузду твоєї смерті перед божевіллям твого життя? Якщо смерть — сон, то лише божевілля, і глибоке божевілля лежало в основі твого прагнення до безсмертя.

Але якщо твоє божевілля було лише сном і гординею, то чи не є сном і гординею весь людський героїзм, усі зусилля, які докладаються на благо ближнього, усяка допомога тим, хто її потребує, і всяка війна з гнобителями? Якщо було сном і гординею твоє божевільне прагнення до безсмертя, то в такому разі у світі мають рацію лише бакаляри Карраско, дуки, дони Антоніо Морено, тобто всі ті насмішники, які перетворюють доблесть і доброту на можливість повтішатися і весело згаяти своє дозвілля. Якщо твоє прагнення до життя вічного було тільки сном, то вся правда міститься у двох наступних рядках з «Одіссеї»:

τὸν δὲ θεοὶ μὲντεῦξαν, ἐπεκλώσαντο δ᾽ ὄλεθρον ἀνθρώποις, ἵνα ᾖσι καὶ ἐσσομένοισιν ἀοιδή [145] Одіссея, VIII, 579–580: переклад Бориса Тена.

«Все це боги учинили і виткали людям загибель, щоб гомоніли піснями вони між нащадків майбутніх». І тоді ми справді можемо сказати разом із Сехисмундо, твоїм братом, що «злочин і вина — це зродитися людині» [146] Педро Кальдерон де ля Барка. Життя — це сон, І, 2. . З нас було б більше користі, якби все й справді було так, якби ми ніколи не бачили світла сонця і якби ніколи не вдихали у свої груди повітря життя.

Щó штовхнуло тебе, мій Дон Кіхоте, до божевільного прагнення слави і до мрій про те, щоби вічно жити в пам’яті людей, як не твоє бажання не помирати, як не твоє прагнення до безсмертя, цей спадок, який дістався нам від наших батьків і який полягає в тому, що «ми маємо потяг до божественного й наділені палким бажанням бути чимось більшим, ніж ми є», якщо ти дозволиш мені скористатися словами отця Алонсо Родріґеса, твого сучасника («Розвиток християнської досконалості та християнських чеснот», трактат восьмий, розділ XV)? Що як не жах перед перспективою перетворитися на ніщо, перспективою, яка вселяє нам бажання бути всім, бо тільки це може врятувати нас від падіння в жахливу чорноту небуття?