Нам зичить добра!.. Нам зичить добра!.. О, який страх мені вселяє кожен, хто зичить мені добра! Щоразу, коли я чую, як той або той друг мені каже: «Я зичу тобі добра», або: «Не забувай, усі ми зичимо тобі добра!» — мене змагає страх й опановує дрож. Ті, хто зичить мені добра… А хто зичить мені добра? Ті, котрі зичать мені такого добра, яке вони уявлять собі добром. О, любов до ближнього, жахлива любов, яка спонукає нас шукати в тому, кого ми любимо, того, на кого ми хочемо перетворити його! А хто любить мене таким, який я є? Лише Ти, Ти один, Боже, бо Своєю любов’ю Ти мене створюєш, бо самé моє існування — це витвір Твоєї вічної любові.
«Сидіть собі домонтарем…» А чому це я маю сидіти у себе вдома? Якщо кожен сидітиме в себе вдома, то де він зустрінеться з Богом, який перебуває в тому домі, що належить усім?
«Хазяйнуйте…» А де моє хазяйство? Моє хазяйство — це моя слава.
«Частіше сповідайтесь…» Моє життя і мої діяння — ось моя постійна сповідь. Можна тільки пожаліти людину, яка може висповідатися лише в певному місці та в певний час. Хіба сповідь того виду, про яку говорить клюшниця Дон Кіхота, не привчає нас бути стриманими й водночас повсюди пхати свого носа?
«Спомагайте убогих…» Атож, треба допомагати вбогим, але справжнім убогим, тим, які вбогі духом, і давати їм не те, чого вони просять, а те, що їм необхідне.
Дорогий читачу, хоч я тебе не знаю, але люблю тебе так сильно, що якби я міг обняти тебе, то розкрив би тобі груди, зробив рану у твоєму серці й налив би туди оцту та насипав солі, щоб ти ніколи не знав спокою і жив у стані постійної тривоги та нескінченних мрій. І якщо мені не вдалося розтривожити тебе моїм Дон Кіхотом, то, повір мені, так сталося лише через моє невміння, і тому, що мертвий папір, на якому я пишу, неспроможний ані кричати, ані верещати, ані зітхати, ані плакати, ані заговорити такою мовою, яку однаково б розуміли і я, і ти.
А тепер подивімся, як помиратиме Дон Кіхот.
Про те, як Дон Кіхот занедужав, про складену ним духівницю та про його смерть
Тому він душу доручає,
хто вознесе її на небо
й уславить радо,
і, хоч життя дійшло до краю,
він пам’ять залишúв про себе
нам на розраду [143] Останні рядки з вірша, якого Хорхе Манріке склав на смерть свого батька, дона Родріґо Манріке, великого магістра Сантьяґо ( прим. автора ).
.
Ми наближаємося до кінця, о мій читачу! Ми наближаємося до розв’язки цієї сумної історії; до завершення життя Дон Кіхота, тобто до його смерті, й у світлі його смерті ми ще раз подивимося на його життя. Й у цьому зв’язку ми замінимо стародавню максиму, що стверджує: «Яким було життя, такою буде й смерть» — sicut vita finis ita , — на аналогічну з протилежним значенням: «Якою є смерть, таким було й життя». Добра і славна смерть схвалює і звеличує все життя, хоч би яким воно було поганим і безславним, а погана смерть споганює життя, що здавалося значно кращим. У смерті розкривається таємниця життя, її потаємне дно. Тож і в смерті Дон Кіхота відкрилася таємниця його донкіхотівського життя.
Шість днів він пролежав у гарячці, лікар визнав його безнадійним і залишив самого, після чого він проспав понад шість годин безпробудним сном. «Проте, як збіг той час, він усе-таки прокинувся й голосно покликнув: “Хвала Богу всемогутньому, що явив мені таку щедру благостиню! Воістину незмірне милосердя Його, і людські гріхи нездольні ні вщербити його, ні вичерпати”». Скільки милосердної побожності було в цих словах! Небога запитала його, про яке милосердя він говорить, і він їй відповів: «Про те, небого, милосердя, що його, попри мої гріхи, явив до мене Господь. Ум мій просвітлішав, він уже очистився від кромішньої тьми невігластва, якою окривало його оте кляте читання запоєм гидомирних рицарських романів. Нині я бачу всю їхню плюгавість і облудність, і єдине, за чим я шкодую, що очунявся запізно і що не маю часу одробити зло і взятися читати інші книжки, які є світочем для душі. Чую, небого, що час мені урвався, і мені хотілося б умерти так, аби люди побачили, що я не занапастив свого життя, і аби до мене не пристала слава причинного, — хай я і жив таким, а проте смертю своєю я хочу довести протилежне».
Бідолашний Дон Кіхот! Переступаючи через свій смертний поріг, у світлі смерті він зізнається й проголошує, що його життя було тільки сном божевілля. Життя — сон! Таким був останній висновок, остання істина, до якої в годину своєї смерті дійшов Дон Кіхот, і тут він зустрівся зі своїм братом Сехисмундо.
Читать дальше