Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

Подумай, Санчо, і ти зрозумієш: те, що відбулося між тобою і твоїм паном, коли він рахував удари нагаєм, яких ти собі завдавав, було досконалим символом того, що відбувається у твоєму житті. Я вже тобі сказав, що з твого самобичування, з твоєї тяжкої праці ми всі живемо, зокрема й ті, котрі філософують на цю тему або складають про неї вірші. Є час, коли тебе примушують, аби ти шмагав себе й перебував у рабській залежності, але настане день, коли ти зробиш те, що зробив зі своїм хазяїном і природним паном Дон Кіхотом, і відмовишся підкорятися тому, хто захоче, щоб ти себе шмагав, і ти придавиш коліном йому груди й вигукнеш: «Я сам собі пан!» І тоді він змінить тактику й запропонує тобі плату за те, що ти погодишся себе відшмагати, і це буде новим обманом, бо від тебе він візьме ті гроші, які потім тобі віддасть. І ти, бідолашний Санчо, з любові до своїх дітей і дружини, погодишся і почнеш шмагати себе. Але чи зможеш ти шмагати себе охоче й по-справжньому, якщо ти не переконаний у дієвості твого самобичування? Ти шмагонеш шість чи вісім разів по своєму тілу і ті три тисячі двісті дев’яносто два рази, які залишаються, по деревах, і більша частина твоєї праці буде марною. Більша частина людської праці пропадає марно, і тут нема чого дивуватися, бо який сенс докладати великих старань бідоласі, що шліфує дорогоцінне каміння для того, щоби заробити собі на хліб, але не переконаний у тому, що його праця приносить якусь користь суспільству? З яким настроєм виготовлятиме іграшки для дітей багатіїв той, хто, виготовляючи їх, заробляє на хліб своїм дітям, які не мають чим гратися?

Отож більша частина людських трудів — це труди Сізіфові, і народ не усвідомлює, що вони — лише привід для того, щоби давати йому поденну плату, і то не як щось йому належне та з таким виглядом, ніби роблять йому особливу ласку, дозволяючи заробити ці гроші. Тобто Санчо одержує свою платню як щось таке, що йому не належить, проте йому зробили ласку й дозволили себе відшмагати, і саме для того, щоби підтримувати й обґрунтовувати брехню про право можновладців на власність і на захоплення земель, і було вигадане це самобичування, хоч би яким безглуздим воно видавалося. Тому й шмагає себе Санчо з тим самим відчуттям обов’язку, з яким розбирають бруківку на вулицях ті нещасні, яким у зимові місяці нема до чого докласти руки, тож муніципалітети доручають їм розбирати бруківку на вулицях, аби потім вони могли знову її покласти й у такий спосіб заробити ту жалюгідну милостиню, яку їм дають.

Полотно Пенелопи й діжка Данаїд — праця куди тяжча, аніж твоє самобичування, Санчо; суть у тому, що тобі не так легко заробити собі на хліб, і ти повинен дякувати тим, котрі призначають тобі шмагання, і визнавати, що вони чесно платять тобі за твої труди, і не ставити ногу в їхні засіки зі збіжжям, як ти поставив коліно на груди своєму панові. Тож ти робиш дуже правильно, коли шмагаєш дерева, а не себе самого, бо все одно вони заплатять тобі так само, адже вони платять не за те, що ти себе шмагаєш, а за те, що ти не бунтуєш. Ти робиш правильно, але зробиш іще ліпше, якщо коли-небудь обернеш свій обман проти своїх панів і шмагатимеш по них, а не по деревах, й ударами свого нагая повиганяєш їх із їхніх хлібних засіків, аби вони орали землю та засіювали її разом із тобою, розділивши з тобою твої корисні труди.

Їдучи далі, вони зустрілися в заїзді з доном Альваро Тарфе; через два дні Санчо відміряв собі повну порцію нагаїв, а незабаром вони побачили на обрії і своє село. Вони в’їхали в нього й подалися до своїх домівок. І коли Дон Кіхот повідомив парохові та бакалярові про свій намір стати пастухом і запросив їх обох приєднатися до нього, то Карраско засвідчив, що божевілля Дон Кіхота заразило і його, і здолало до такої міри, що він сказав: «Я, як усім відомо, славетний віршник». Чи ці його слова не доводять, що бакаляр був заражений тим самим божевіллям, що й ідальґо? Чи не змагала його між позолоченими каменями Саламанки мрія про безсмертя?

Коли клюшниця почула про намір свого пана податися в пастухи, вона прийшла і стала відраджувати його: «Послухайте, пане, моєї ради… сидіть собі домонтарем, хазяйнуйте, частіше сповідайтесь, спомагайте убогих, і хай буде гріх на моїй душі, якщо все не влаштується на краще».

Ця добра клюшниця розмовляє мало, та коли все ж таки розтуляє рота, то викладає всі свої думки в небагатьох словах. І як добре, як розумно вона говорить! Вона порадила своєму панові те саме, що порадив би нам кожен, хто запевняє, що зичить нам добра.