Мигель Унамуно - Життя Дон Кіхота і Санчо

«Я не хочу вивчати патологію, — сказав мені один такий боягуз, — і не хочу навіть знати, де в мене розташована печінка, ні навіщо вона потрібна, бо якщо я почну цим цікавитися, то мені почне здаватися, що я хворий на ту хворобу, про яку щойно прочитав. Існує лікар, чий професійний обов’язок — мене лікувати, і якому я за це плачу гроші; я перекладаю свою відповідальність на нього, і якщо він мене вб’є, то це буде його проблема; принаймні я помру без страху й тривоги. І те саме я скажу про священика. Я не хочу думати ані про своє походження, ні про свою долю, ні про те, звідки та куди я йду, існує чи не існує Бог і який Він є, існує чи не існує загробне життя і яким воно є; усе це може тільки заморочити мені голову й забрати в мене час та енергію, які мені потрібні для того, щоб заробляти на хліб для своїх дітей. Існує священик, а що такою є його професія, то нехай він з’ясовує всі ці питання, править для мене месу та відпускає мені гріхи, коли на своєму смертному ложі я висповідаюся йому в них. І якщо він обманюється й мене обманює, то він робить це на свій страх і ризик. Він відповідає за себе: а щодо мене, то в моїй вірі я не бачу обману».

Як нам тебе бракує, пастуше-пастире Кіхотісе, як нам потрібно, щоб ти завдавав своїми концептами, продиктованими любов’ю, осяйних ударів списом великодушності по цій набридливій брехні, щоб визволяв бідолашних каторжників, не думаючи про те, що вони потім поб’ють тебе камінням, а поб’ють вони тебе неодмінно, якщо ти розіб’єш ланцюги боягузтва, якими вони сковані. Можеш не сумніватися, вони тебе каменують.

Вони поб’ють тебе камінням. Духовні каторжники побивають камінням того, хто розбиває ланцюги, якими вони скуті. І саме тому, що їм потрібен той, кого вони потім каменують, саме тому ти повинен визволити їх. Першим застосуванням свободи є побиття того, хто тобі її дарував.

Найбездоганніше благодіяння — це те, яке ти робиш тому, хто не визнає його благодіянням. Найбільша послуга, яку ти можеш зробити своєму ближньому, — це не догодити його бажанням і не задовольнити його потреби, а пробудити в нього перші й створити для нього другі. Визволи його тільки після того, як він поб’є тебе камінням за те, що ти його визволив, і руки в нього стануть вільними, він захоче свободи.

Вони каменують тебе за те, що відчують себе пропащими. І скажуть: свобода? А що мені робити з цією свободою? Один каторжник, мій друг, для якого я зробив багато, щоби підпиляти його духовні ланцюги й заронити тривогу та сумнів у його душу, сказав мені одного дня: «Послухай-но, дай мені спокій і не чіпляйся до мене; мені живеться добре. Навіщо мені терзання й тривоги? Якби я не боявся пекла, то став би злочинцем». А я йому заперечив: «Ні, ти завжди будеш таким, яким ти є тепер, і не робитимеш нічого такого, чого ти тепер не робиш, бо, якби ти став злочинцем у майбутньому, це означало б, що ти є ним тепер». А він на це відповів: «Мені потрібен якийсь резон, аби бути добрим; я потребую об’єктивних підвалин, на яких я міг би побудувати свою поведінку. Я хотів би знати, чому погане те, чого моя совість не сприймає». А я так відказав на його слова: «Воно погане тому, що його відкидає твоя совість, у якій живе Бог». А він мені на це: «Я не хотів би опинитися посеред океану, потопаючи й не маючи поблизу дошки, за яку міг би вхопитися». А я йому тоді: «Тобі потрібна дошка? Я сам собі дошка. Мені вона не потрібна, бо я плаваю в океані, про який ти говориш і який є Богом. Людина плаває в Богові, не потребуючи жодної дошки, і єдине, чого мені хотілося б, — це відібрати в тебе дошку, залишити тебе самого, допомогти тобі зберегти подих і щоб ти відчув, що плаваєш. Об’єктивні підвалини, кажеш ти? А що це таке? Ти хочеш чогось об’єктивнішого, аніж ти сам? Людей треба кидати в океан і забирати від них будь-яку дошку, щоби вони навчилися бути людьми, навчилися плавати. Ти так мало довіряєш Богові, що, перебуваючи в Ньому, у Богові, в якому ми живемо, рухаємось та існуємо (Дії XVII, 28), ти потребуєш дошку, за яку ти міг би вхопитися? Він тебе підтримає, без дошки. А якщо ти потонеш у Ньому, яка біда? Весь біль, усі тривоги та сумніви, яких ти так боятимешся перед тим, як піти на дно, — це живі й вічні води, які заберуть у тебе повітря суто зовнішнього спокою, в якому ти помираєш година за годиною; дозволь собі захлинутися, дозволь собі йти на дно і втрачати тяму, і просякнути водою, як губка, й незабаром ти знову виринеш на поверхню води, де ти побачиш себе, обмацаєш і відчуєш себе в лоні Океану». — «Атож, мертвим», — сказав мені він. «Ні, воскреслим і живішим, ніж будь-коли», — заперечив я. І мій бідолашний друг-каторжник утік від мене, сповнений страху. А потім він став кидати в мене камінням, і, відчувши, як воно торохтить по шоломі Мамбріна, яким я прикрив собі голову, я сказав собі у серці своєму: «Дякую тобі, Господи, Ти зробив так, що мої слова не відскочили від душі мого друга, наче від голої скелі, а проникли в неї!»